Віталій Нахманович

Майбутнє народжується вчора

"Бабин Яр: людина, влада, історія". Таку назву ми з Тетяною Євстаф'євою надали серії збірок статей і документів, що мають відкинути завісу брехні й забуття над одним з найбільш трагічних моментів історії Києва й України.

Людина і влада. Хто з них кого породжує, і хто з них, кінець кінцем, творить історію? Напруження передвиборчої боротьби останніми місяцями неминуче мало привести звичайну людину до висновку: від того, хто стане Президентом, залежить не тільки найближче майбутнє, але взагалі доля України. Між тим, для держави, що її ще півтора десятки років тому не існувало на політичній мапі світу, набагато фундаментальнішим є питання: чи хочуть взагалі люди, що голосували на цих виборах за діаметрально протилежних кандидатів, жити в одній - своїй та спільній - країні?

Якщо ми хочемо жити в своїй країні, то хто б не став Президентом, Україна залишиться незалежною державою, не розчиниться в єдиній Європі і не перетвориться на Малоросійську губернію. Якщо ми хочемо жити в спільній країні, то незалежно від результатів виборів, на нас не чекає нова братовбивча війна, і ми з повагою відкриємо шлях переможцям і не почнемо переслідувати переможених.

Що робить людей, які мешкають на одному географічному просторі, народом, нацією? Спільні прагнення... Спільна пам'ять... І спільна кров. Не та кров, - як казав Юліан Тувім, - що тече по жилах, а та, яка тече з жил.

6 листопада 1943 р. радянські війська ввійшли в залишений німцями Київ. В місті, в якому до війни налічувалося 930 тис. мешканців, залишалось 180 тис. осіб. Де були інші? Мобілізація, евакуація, вивіз на роботу до Німеччини... Скільки померло від голоду и скільки пішло з німцями? І скількох розстріляли?..

Київ перетворився не просто на спустіле та зруйноване місто. Київ став містом смерті. Дарниця, Керосинна, Інститутська, Лавра, Сирець, Бабин Яр... Путівник по київському некрополю. В цьому страшному списку Бабиному Яру належить особливе місце. Він став символом не тільки для Києва, але і для всього світу. Символом нещадного знищення людей не за щось, а тому що.

Майже всіх, хто лежить в Бабиному Ярі, було вбито не за те, що вони були диверсантами чи карними злочинцями, навіть не за те, що вони були підпільниками або солдатами ворожої армії. Вони загинули, тому що вони були євреями або ромами, тому що вони були комуністами або націоналістами, тому що вони були душевнохворими або тому що хтось мав відповідати за жах окупантів перед підпалами та вибухами.

Бабин Яр став символом ненависті, зведеної на принцип життя, масового вбивства, як політичного інструменту. А після війни він став символом зради. Зради пам'яті всіх тих, хто тут залишився навіки, і зради життя тих, хто віддав його за те, щоб спинити цю вакханалію смерті. Тому що влада, що повернулась до Києва 6 листопада 1943 р. на плечах його визволителів, сповідала ту ж саму філософію ненависті. І те, що вона ненавиділа "за іншим принципом", нічого не змінювало для тих, хто потрапляв під жорна іншого кривавого млину.

Після набуття Україною незалежності Бабин Яр знов став символом. Символом нашого розбрату, розгубленості, взаємного непорозуміння й підозріння. Свобода від тоталітарного диктату перетворилася на свободу влаштовувати на спільному цвинтарі свої особисті нірки, свободу з'ясовувати взаємини, паплюжити і штовхати один одного ліктями, намагаючись приватизувати саму смерть. Все це вовтуження, апогеєм якого мало стати будівництво в Бабиному Ярі єврейського громадсько-культурного центру, погрожувало остаточно знищити і сам Бабин Яр, і будь-яку згадку про нього.

Те, що відбулося після, дає змогу сподіватися, що для нас, для Вкраїни ще не все загублено. Проти блюзнірства об'єднались всі небайдужі: євреї й українці, росіяни й роми, ліві та праві, більшість та опозиція. Вкрай важливо згадати, як багато з тих, хто сьогодні стоїть по різні сторони передвиборчих барикад, того часу разом виступили на захист спільної пам'яті та спільного болю.

Спротив, що народився всередині єврейської спільноти, було підтримано Конгресом національних громад України, а потому він виплеснувся на шпальти загальноукраїнських газет, радіо, телебачення. Уряд і громадські об'єднання, Верховна та Київська міська ради, президентська та міська адміністрації, - всі, так чи інакше, взяли участь в обговоренні долі одного з самих багатостраждальних місць цієї землі. Комітет "Бабин Яр", що було створено на хвилі громадського спротиву, перетворився на символ громадської злагоди. До його складу увійшли люди, яких об'єднували не політичні погляди і не службове становище. Їх об'єднувало лише одне: кожен з них міг відкрито дивитись в очі своїм товаришам і кожен з них чесно заслужив на своє місце в історії України. Семен Глузман, Іван Дзюба та Мирослав Попович, які очолили Комітет, - люди різної долю, часто різних поглядів, але, беззаперечно, однакової порядності і принциповості.

І коли Комітет проголосив свою мету: створення історико-культурного заповідника, національного меморіалу і музею Бабиного Яру, - він відразу знайшов підтримку з самих різних боків. Аж оскільки першим кроком на цьому шляху мало стати відновлення історичної правди, то ми звернулися до архівів. Державний комітет архівів і Служба безпеки України, Національна бібліотека імені В. Вернадського і Музей історії м. Києва, - всі вони з радістю (і безкоштовно, що сьогодні вельми важливо) відчинили свої сховища. А коли книгу було вже підготовлено, свою допомогу в фінансуванні типографських видатків запропонував Державний комітет у справах національностей та міграції. І ще багато людей з щирого серця і цілком безкорисливо прийшли на допомогу, вважаючи за свій обов'язок взяти участь у проекті.

Як не дивно, перше питання було, здавалось би, найпростіше: де це було? Навіть не де розстрілювали, це було друге питання, а де був сам Бабин Яр? Тому що сорок років по закінченню війни радянська влада робила все, що від неї залежало, щоб це місце зникло з мапи Києва. Куренівська катастрофа була апофеозом цієї землевлаштувальної діяльності, але ж ніяк не її закінченням. Не встигли ще поховати тіла загиблих 13 березня 1961 р., як місцева влада поспіхом стала планувати остаточні заходи зі знищення яру.

Сьогодні від того, старого Бабиного Яру залишилися три напівзасипаних відроги навкруги пам'ятника, якого поставили 1976 р. Саме тут, біля вулиці Дорогожицької, було верхів'я яру, і саме звідси починалася велика півкілометрова ділянка, яка сягала в бік Куренівки, перетинаючи сучасну вулицю Мельникова, повз станцію метро "Дорогожичи", - ділянка, на якій тільки 29-30 вересня 1941 р. було розстріляно більше ніж 33 тис. київських євреїв і на якій потім два довгих роки окупації закопували нескінченні жертви нацистів.

Що кому до цього? Чи не байдуже де був яр, де розстрілювали людей, де потім спалювали трупи та розвіювали попіл? Напевно, що ні, якщо одні намагаються виправдати свої будівельні проекти тим, що "яр був не тут" а інші прагнуть "зручно" розвести мерців по "ізольованих квартирах", мовляв, тут були євреї, а тут - українці, а тут ось - військовополонені. І всі задоволені, всім зручно, у кожного свій куточок зі своїм пам'ятничком, храмиком і днями спомину. Ніхто ні з ким не знайомий, приходять по черзі, мітингують нарізно, лають потрохи один одного зі свого балкончику-постаментику і думки не ймуть ані про цю країну, ані про цей народ, ані про його майбутнє. Тому що немає майбутнього в народу, в якого немає спільних могил, який розподіляє пам'ять як дачні ділянки, який робить на кладовищах політичний гешефт.

Сьогодні перша книга з серії "Бабин Яр: людина, влада, історія" перед вами. Іншим судити, якою вона вдалася. Але ми знаємо, якою ми її хотіли бачити. Ми хотіли, щоб вона була, перш за все, чесною. Тому що, якщо ми будемо чесні самі до себе, тоді кожні нові вибори не перетворюватимуться на доленосні. Тому що чесна людина може помилятися, але може й виправляти свої помилки. І тому що вона не боїться помилитися сама, вона визнає право іншого на помилку.

Помилятися може кожний. Брехати не треба.