Тетяна Хорунжа

QUO VADIS, АБО КАМО ГРЯДЕШЕМО?

Пишу цю статтю після програшу національної збірної з футболу збірній Італії. Сумно, як 1 січня, коли новорічна ніч надто швидко завершилася і тепер стрімко віддаляється у минуле, забираючи із собою відчуття казки і свята. Все точно так, як нині. І дуже шкода, що швидко пролетіли ці дні. Складається враження, що у країні ми, тепер уже не в футбольному сенсі, не встигаємо пожити своїми, до речі, відстояними правами і надіями, як все починається спочатку і, на жаль, у ще гіршому варіанті.

Коаліційно-парламентсько-комітетський конфлікт нагадує «дежа вю», а спроби виплеснути боротьбу у парламенті на Маріїнський або якийсь інший майдан гірко фарсові. Тепер на підтримку будь-якої сили громадяни з почуттям гідності спроможуться лише у випадку, коли будуть впевнені у тому, що їхнє право буде ґарантовано реалізоване ними ж обраною владою. Питання лише в тому, чекатимемо до нових виборів, чи зробимо висновки нині і назвемо зраду «зрадою», і спробуємо зрозуміти, що тому, що сталося, є й наша провина — цю владу обрали ми з вами.

На роботу я їду повз будинок, на цоколі якого написано (дослівно): «Усе будет Донбас!» Цілком очевидно, що це не в реґіональному сенсі, а в сенсі, що, як хтось за правом «сильного» скаже, такий буде й«порядок» і жодного іншого. Вибори закінчено, не заважайте робити політику так, як «старшой» собі уявляє. А тим більше преса. Сиди та мовч, а то незвичні допоки до парламентської етики депутати не лише камери поб’ють, а голови повідкручують.

Жодних попереджувальних, не кажу вже про стримувальні, знаків не спостерігається. Бо боротьба. За що? У кожного за своє, а разом – за владу і права того, хто у якийсь спосіб виявиться сильнішим.

Переглядаю минулорічні числа газети і дивуюся: скільки сил було покладено на те, щоб відстояти Державний комітет у справах національностей та міґрації, принаймні в його сьогоднішньому стані, а краще перетворити на міністерство. Безкінечні листи в усі найможливіші інстанції, круглі столи, прес-конференції, УНІАН.

Для чого все це було? Для нас самих? Ні! Намагалися зберегти єдину можливість для цивілізованого діалогу з владою, для того, щоб зрозумілими і нарешті вирішуваними стали проблеми, накопичені впродовж останніх років, коли системною стала криза національного руху, а відтак і розуміння державою подальших дій щодо формування державної етнонаціональної політики.

За роки існування Держкомнацу ми набули досвіду, в тому числі й гіркого, тому мали б навчитися, чого не можна робити. Як зауважив півтора року тому Май Панчук, завідувач відділу національних меншин Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ «надзвичайно важить і те, хто очолюватиме ту чи іншу ланку державного управління. Дозвольте керувати справою людям, які здатні по-справжньому професійно вести цю справу, які досконало знають проблеми національних меншин». Відтак, думали, як краще, отримали, як завжди.

Держкомнац лихоманить конфлікт між Головою і першим його заступником, за перипетіями якого можна спостерігати в пресі, Інтернеті, іншому медійному просторі.

А це, в свою чергу, лихоманить колектив і не додає ентузіазму тим, чиїми проблемами Комітет має опікуватися. Просто заступник Голови, що колись пішов з Комітету юристом, а повернувся спеціалістом, очевидно, з конфліктології, видає на нарадах з представниками меншин «перли», які потім поширюються на національному просторі і викликають, делікатно кажучи, здивування. Комітет не може арґументовано відстояти свою позицію щодо роздержавлення преси національних меншин, внаслідок чого окремі, але широко відомі, лобісти від імені етнічних спільнот намагаються і вирішують свої конкретні питання. Поясніть, для чого все це? Як сказав один літературний герой: «Я зробив це не в інтересах істини, а в інтересах правди»?

Президент своїм указом створює при собі ж дорадчо-консультативну раду такого дивного симбіозу, що просто незрозуміло, чим вона може займатися. Чиї пропозиції при цьому враховувалися? Нічиї – так вирішили нагорі. А пропозицій за два роки там було незміряно, ще б трошки аналітики та розумних людей, можна було б якісно працювати. «Мовні суверенітети» прискорили рішення, та й збиралася ця рада власне для того, аби щось проголосити про мовне питання. Не вийшло – тепер можливо не збиратимуться?

Як не збиратимуть робочу групу з відзначення 65-річчя трагічних подій у Бабиному Яру. А тут ситуація просто... Не знаю, як і сказати з використанням парламентської лексики.

Пошановувальні заходи взявся організувати голова міжнародного фонду «Пам’яті Голокосту», радник Президента України пан В’ячеслав Кантор. Має досвід. Організував меморіальні заходи в Аушвіці – Біркенау. Оргкомітет, очолюваний віце-прем’єром паном Кириленком, зібрано просто про людське око, щоб ніхто не сказав, що Україна не переймається цією проблемою і не опікується достойним вшануванням жертв трагедії. Наочний тому приклад. Президент України саме з паном Кантором, а не з оргкомітетом, обговорює план підготовки. А робоча група, створена, так само «в рамках заходів» погомоніла на одному засіданні, подала пропозиції, і як була нелеґітимною, так і залишилася. Ані пропозицій, ані роботи від неї ніхто не чекає. Звичні стратегія і тактика. Голосіть собі, а розсудить батько!

Ну батько, так батько (тим більше ґарант), зрештою можна було б спостерігати, як розвиватимуться події. Принаймні хоч у якийсь спосіб трагічна дата відзначатиметься. Але й це не все. В «рамках заходів» у зоні охоронюваного ландшафту (таким евфемізмом окреслюється допоки меморіальна зона Бабиного Яру) заплановано створити державний історико-меморіальний заповідник. В його концепції передбачається запропонувати нарешті обговорене із громадськістю розуміння спільного національного меморіалу, а через відкритий міжнародний конкурс знайти відповідне архітектурне рішення. Цивілізований підхід? Так! Але не для всіх можливий.

Різні бізнесмени, з вельми сумнівним походженням капіталів, самостійно та групами, користуючість недолугістю й корумпованістю чиновників, намагаються приватизувати Бабин Яр частинами, хто задля піару, хто задля прибутків (в тій самій зоні, де не можна було поставити навіть циганської кибитки – пам'яті по загиблих ромах). Приватний будинок, офісний центр, синагогу, школу, музей – що завгодно, аби був прибуток та особиста реклама. Привіт від центру «Спадщина»! Земля тепер моя, що хочу те й будую. А зведу, тоді може щось і подарую містові, як символ іґнорування міжнародної громадської думки, національного консенсусу, міжнаціонального порозуміння, зрештою, національної безпеки.

23 серпня (за місяць до офіційних заходів) планується урочисто закласти перший камінь у підмурок майбутнього власного «пам’ятника».

Усі ці РR-проекти, а ймовірніше, що на цьому все й скінчиться, відволікають увагу громадськості від справжних проблем цієї трагічної землі, де й місця масових розстрілів ще остаточно не встановлено, й місця колишніх кладовищ достеменно не визначено.

Нагадаємо, що 22 червня минулого року в Бабиному Яру вже було відкрито недолугий і недоречний у цьому місті пам’ятник остербайтерам. Тепер що – ширше коло, дамо місту більше пам’ятників різної якості з більшими моральними втратами? Хто захистить право на достойне вшанування спільної пам’яті?

Ось така ситуація. Віруючих людей серед нас мало. Кари Господньої ми не боїмося, або, принаймні, сподіваємося, що вона нас обійде. Морально-етичні засади сприймаються цілком прагматично: що мені вигідно, те й вірно. Але попереджувальні знаки на те й існують, щоб організовувати і цивілізувати будь-який процес, тим більше надто делікатний процес національних відносин, міжнаціональної взаємоповаги.

Ну хоч принцип «Не зашкодь!» ми можемо сприйняти, чи ні? Адже зашкоджуємо всьому – і моралі суспільства, і нинішньому, і прийдешньому поколінням, з відповідальністю перед якими приймали Конституцію, десятиріччя якої так непомітно відзначили. У цивілізованому суспільстві мусить існувати консенсус між владою і народом. І досягти його можна лише шляхом довіри й поваги, а не провокацій і зневаги. А якщо не розуміємо, або не хочемо розуміти цього, то куди і, головне, для чого ми йдемо? Сумно, панове. Невже свято демократії вже назавжди пішло від нас?

Насамкінець не можу не нагадати слів нашого Президента, сказаних на форумі «Let my people go», присвяченому 60-річчю визволення концтабору Аушвіц – Біркенау. «Моя нація вийшла на майдан, щоб захистити найвищі цивілізаційні цінності – повагу до людини , її права та свободи». Непогано було б, якби ґарант права в Україні розумів, що він ґарантує також механізми дотримання і відстоювання права. І при цьому право «сильного» з різних причин сьогодні не може апріорі бути сильнішим від права народу, як ти його не називай – електорат, громадськість, інтеліґенція, національні меншини.

Інакше, камо ми грядешемо?