общественный комитет
для увековечения памяти
жертв бабьего яра
комитет «бабий яр»
Українська  Русская
главная заповедник имена история документы полемика ссылки о нас
ПОЛЕМИКА

Тетяна Хорунжа

Шлях до справжнього братерства

У вересні минулого року вийшло розпорядження Президента Ющенка щодо відзначення 65-ї річниці трагедії у Бабиному Яру. Передбачалося проведення низки заходів, серед яких — тематичні конференції, семінари, спеціалізовані уроки та лекції в навчальних закладах, видання документальних багатомовних публікацій, документів Національного архівного фонду. За умови серйозно підготовленого міжнародного форуму наше суспільство могло б піднятися на новий щабель громадянського розвитку, осмислити пам’ять про ті події, оцінити їхні наслідки для всієї країни та її громадян.

«У цій поминальній тризні згадую всіх, кого знищив нацизм у жорнах Бабиного Яру — від осені 1941 до осені 1943 року — євреїв, ромів, українців, росіян, поляків, угорців, чехів — понад сто тисяч людей, з диявольською послідовністю відправлених на «конвеєр смерті». Для українства минуле століття залишило за собою чорний яр Голодомору. Від цього яру до яру Бабиного веде власне одна й та сама дорога людських страждань, що не мають і не можуть мати ліку» (Віктор ЮЩЕНКО, Президент України)

«40 років тому ми говорили й про те, що українці і євреї повинні подати світові приклад порозуміння і взаємопідтримки. Такий приклад дали українські і єврейські дисиденти 1960—70-х років, які разом протистояли деспотизмові, разом страждали у брежнєвських таборах, а ті з них, хто залишився живий, зберегли вірність цій дружбі. Вірність ідеалу людяності… Волею історії долі українського і єврейського народів взаємопов’язані, і вони повинні дати адекватну відповідь на виклик історії. Показати людству приклад поваги один до одного, знання один одного, розуміння один одного, допомоги один одному. Це був би наш спільний внесок у світову історію» (Іван ДЗЮБА, академік, співголова громадського комітету «Бабин Яр»)

Створений в Україні оргкомітет, як і робоча група з організації форуму, сформована з істориків, політологів, соціологів, були фактично усунуті від формування концепції та вироблення напрямів роботи. Як член робочої групи можу сказати, що пропозиції науковців і громадських діячів були зігноровані, а повноваження не затверджені. Урядові кадрові зміни не додали ладу роботі з організації пошанувальних заходів. Масштабний проект, запропонований російським бізнесменом, головою фонду «Всесвітній форум пам’яті Голокосту» В’ячеславом Кантором, якому урядовці віддали повноваження у підготовці такого важливого заходу, після того, як стало очевидно, що заплановані витрати в 11,5 мільйонів гривень — нереальні, було скорочено й зведено до виставки «Засторога в майбутнє» в Українському домі, урочистої церемонії в Бабиному Яру й міжнародного форуму «Let my people live!», організаторами яких виступили уряд України, фонд «Всесвітній форум пам’яті Голокосту» та «Яд Вашем».

Запрошення на форум, які мала б друкувати державна служба, виготовив сам Кантор, оформивши їх емблемою власного фонду. Запрошення було розіслано у різні країни світу, главам 46 країн, представникам міжнародних організацій, хоча ще в травні було відомо, що на 27 вересня заплановано Генеральну асамблею ООН за участі глав держав, відтак участь у форумі підтвердили лише президенти Ізраїлю, Хорватії та Чорногорії.

Офіційний Київ міг уникнути принизливої для себе ситуації й не ставити у двозначне становище своїх партнерів, якби українські чиновники заздалегідь потурбувалися про організацію цього форуму, так, як це, наприклад, зробили поляки півтора року тому, коли Польща відзначала 60-ту річницю визволення в’язнів концтабору «Аушвіц—Біркенау». В тих урочистих заходах взяли участь 19 президентів, вісім глав урядів і шість представників королівських родин.

Факт відмови з боку запрошених особисто приїхати на форум, хай і з поважної причини, — принизливий ляпас усім нам: українцям, євреям, ромам, жителям міста й громадянам країни, в якій сталося це масове вбивство жінок, дітей, старих.

Офіційно проголошувалося, що київський форум дасть можливість ознайомити міжнародне співтовариство з трагедією Бабиного Яру й «застереже світ від національної нетерпимості». Звичайно, розраховували й на те, що форум дасть привід нагадати світові ще про одну трагедію України — Голодомор 1932—1933 років і сприятиме визнанню світовим співтовариством факту геноциду українського народу.

Між тим варто відзначити, що Україна підняла «незотліле слово про своїх дітей і вперше на повен голос промовляє до людства іменем катастрофи, чиє значення є планетарне».

Виступаючи на міжнародному форумі, Президент Віктор Ющенко сказав: «Я чітко й однозначно стверджую — в Україні ніколи не знайдеться місця для міжнаціональної нетерпимості та релігійної ворожнечі. Разом з усіма українцями я різко й категорично відкидаю і не приймаю найменші вияви ксенофобії та антисемітизму».

Між тим пан Кантор, не по честі отримавши право виступити на форумі одразу після Президента, 29 вересня в інтерв’ю газеті «Экономические известия» заявив, що рівень антисемітизму в Україні є найвищим у Європі, й оцінює він його за числом антисемітських виступів у ЗМІ та нереагуванню влади на ці прояви.

Як тут не згадати запитання Івана Дзюби, чия постать є харизматичною для історії боротьби за вшанування жертв Бабиного Яру, що пролунало у промові на форумі: «Чи всі українці гідні сьогодні пам’яті Василя Стуса й Івана Світличного? І сьогодні пече сором за те, що серед нас, українців, є ті, хто вирощує свій нібито патріотизм на антисемітських дріжджах, не розуміючи, якої шкоди завдає українській справі і як спотворює свою власну людську подобу».

Але так само постає і друге запитання: чи всі євреї ладні сприйняти те, що говорив про Україну великий єврейський лідер Володимир Жаботинський? І чи всі ладні підписатися під словами великого російського письменника, єврея з України Василя Гроссмана, який у повісті «Все течет» поставив Голодомор 1932—33 років поряд із єврейським геноцидом, поставив поряд голодну смерть української дитини серед степу широкого і смерть єврейської дитини у нацистському концтаборі? Чи всі можуть противитися українофобії і спробам, усупереч історичним фактам і фактам сучасності — подати саме Україну як вогнище антисемітизму?»

«Заради майбутніх поколінь, щоб залишилися і людяність, і гуманістичні цінності, ми повинні вчити молодь у кожній країні, розповідати про те, що сталося під час Голокосту», — сказав Президент Ющенко.

Додамо, пам’ять про трагедію Бабиного Яру й численні трагедії всього народу України вимагає осмислення. «Шлях до справжнього, а не фальшивого братерства не в самозабутті, а в самопізнанні, не зрікатися себе й пристосовуватися до інших, а бути собою і шанувати інших», зауважив Іван Дзюба на першому мітингу в Бабиному Яру 1966 року.

Це потрібно живим і ще не народженим. Це наша доля і наша країна. Іншої у нас немає.

Коментар

Віталій НАХМАНОВИЧ, історик, секретар Громадського комітету «Бабин Яр»:

— Україна не готова до подібного заходу. На цій землі відбулося надто багато трагедій досі не осмислених і не увічнених, аби спокійно й осмислено віддати данину пам’яті лише жертвам Голокосту. Але вшанувати пам’ять усіх Україна теж не готова, оскільки вона розірвана між різними політичними таборами, які по-різному розуміють цю пам’ять і по-різному бачать шляхи її пошанування або непошанування. Пам’ять про євреїв мусить бути включеною до спільного мартирологу громадян України — жертв нацизму. При цьому не варто забувати, що радянська влада несе таку саму відповідальність за Бабин Яр, як і нацистська. Хто, як не товариш Сталін, сприяв приходу Гітлера до влади шляхом легальних виборів, не дозволивши через Комінтерн комуністам голосувати разом із соціалістами, хто замість того, щоб заключити антигітлерівську коаліцію, уклав угоду з Німеччиною і разом з фашистами розпочав Другу світову війну, розділивши територію Польщі й тим самим привівши гітлерівців до власного кордону. З початком війни ніхто не думав убезпечувати мирне населення, хоча з подій у Європі було зрозуміло ставлення фашистів до євреїв, ромів, комуністів, душевнохворих, між тим ще на початку липня з Києва було евакуйовано сім’ї відповідальних працівників. Понад те, цілком очевидно, що свідомо здійснені диверсії, наприклад вибухи на Хрещатику, мали наслідком знищення заручників із числа мирного населення. Чому у Франції комуністичне й праве підпілля могли співробітничати під час війни, але так само не могли співробітничати у Києві комуністичне й націоналістичне підпілля? Коли після війни ставили пам’ятник Ватутіну, один із партійних функціонерів попереджав вище керівництво про те, що неправильно робити надпис «Генералові від українського народу». Український рахунок війни так само трагічний.

Хто казав про це впродовж двох днів? На максимум спромігся Іван Дзюба, порівнявши Голодомор і Голокост. Після закінчення форуму Семен Глузман, відомий український правозахисник, підійшов до ромської депутації вибачатися за те, що загиблим ромам не було віддано належної шани. Як правильно сказав на першому засіданні оргкомітету Микола Плав’юк, захід заходом, але потрібна щоденна робота над вихованням пам’яті. Якщо меморіальний заповідник «Бабин Яр» буде-таки створено, він може стати центром такої роботи. Саме роботи, а не чергового будівництва меморіалів, центрів, культових споруд.




Интернет-версия книги «Бабий Яр: человек, власть, история»

Деятельность Комитета «Бабий Яр»



BESTHOSTING
хостинг на серверах
в Україні, США та Німеччині.
Домен БЕЗКОШТОВНО!
Наш баннер

© Общественный комитет «Бабий Яр», 2007-2019
Generated by
Alex:DB:Manager