Тетяна Хорунжа

Історична пам’ять у контексті долі народів України

30-31 жовтня 2006 р. Громадський комітет для вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Кураса, Інститут історії України НАН України, Український центр вивчення Голокосту вдруге провели спільну всеукраїнську конференцію «Друга світова війна і доля народів України». Впродовж двох днів було заслухано доповіді, в яких висвітлювалися місце національної проблематики в ідеології і пропаганді воюючих сторін, питання міжнаціональних відносин, історія національно-визвольних рухів, а також національна політика СРСР, нацистської Німеччини і держав Східної Європи на українських землях упродовж 30 -50-х рр. минулого сторіччя.

Ми вже писали про конференцію на шпальтах «Форуму», а повернулися до цієї теми з двох причин. По-перше, хотілося б докладніше розповісти читачам про враження і плани організаторів, а по-друге, зрозуміти місце цієї громадської і наукової ініціативи у спільному контексті дослідження історичної пам’яті народу України, особливо на тлі процесу створення Інституту національної пам’яті України.

Виступаючи на організованій Інститутом Критики міжнародній конференції пам’яті Єжи Ґедройця «Європа – минуле і майбутнє. Візії та ревізії» директор польського Інституту національної пам’яті Януш Куртика зауважив, що переоцінку новітньої історії слід сприймати як інтелектуальний виклик, а концепції Ґедройця, що зробив неоціненний внесок у справу польсько-українського порозуміння, залагодження історичних конфліктів і подолання успадкованих від минулого неґативних взаємних стереотипів, – чудовим приводом для роздумів про роль історика і подолання комуністичних міфів.

Центральними проблемами Януш Куртика вважає: «незалежність / свобода, зрада (країни / середовища / родини), оцінка криз у комуністичному періоді (визвольні / незалежницькі зриви чи внутрішньосистемні «бунти рабів»), свобода дискусії (спроби її контролювати або опротестувати з боку деяких «ветеранських» середовищ у побоюванні перед відваженням власного «засновницького міфу»).

Безумовно, хотілося б розпочати з розмови з кимсь з керівників вже рік існуючого на папері вітчизняного Інституту національної пам’яті, проте складно говорити про навіть концепцію їхньої роботи в ситуації, коли триває прихований, але перманентний спротив (тихий бойкот) роботи цієї організації з боку гуманітарного блоку уряду. Напівлеґальне існування без приміщення і затвердженого штату, з начебто виділеними у бюджеті коштами, але не відкритим рахунком, бо розпорядником коштів є Держкомархів.

Абсолютно очевидним є небажання (нагадати чиє?) вести суспільну дискусію про потребу (чи непотрібність) повного зведення рахунків з епохою комунізму, комуністичним минулим, що живиться посткомуністичними елітами, які активно діють на різних щаблях суспільного життя.

Можливо, що на стадії формування концепції питання історії народів України як частини загальноукраїнської історії увійдуть до кола інтересів Інституту національної пам’яті, але коли, як і в який спосіб це відбуватиметься поки сказати важко. Важливо також і те, хто персонально, крім академіка І.Юхновського, опікуватиметься дослідницькою програмою інституції.

А допоки, що можна говорити про перспективи досягнення єврофахівцевого рівня, коли Державний комітет архівів очолює комуністка з освітою арматурниці і з відповідним ставленням до архівних документів та їхньої ролі в об’єктивному дослідженні історії країни. А відомого історика не обирають членом-кореспондентом АН, оскільки проти його чесних і науково обґрунтованих висновків виступають ветеранські організації, яких підтримують колеґи-історики, чиї перефарбовані фасади вже встигли облущитися за часи, що сплинули від останнього фарбування.

Проте і це не все. У суспільстві відсутнє розуміння історії, наукової праці, історичного джерела не як інструменту для пропагандистського міфу, а як науки «з анатомічною ідеологією і вільними дебатами». У суспільстві не існує потреби у публічній дискусії щодо історії та її трагічних сторінок. До таких дискусій готове лише вузьке коло професіоналів, але їх навряд чи зрозуміє «катязпушкарьовлена» спільнота. Засоби масової інформації не відстежують суспільні процеси, а лише ситуативно реагують на них або заанґажовано коментують. Тому-то той, хто має доступ до ЗМІ, здебільшого проплачений або статусний, може писати, що завгодно, будучи переконаним, що дискусії не буде – протилежна точка зору з’явиться лише у виданні інтелектуально довершеному, але поціновуваному вузьким колом співгромадян.

Хтось, а хто як не інтелектуали, має відчути відповідальність і бити тривогу. Хтось має реально дивитися на минуле і майбутнє і розуміти, до речі, що українська національна пам’ять має багато різних аспектів і вона так само, як і держава, поліетнічна.

І ще один надзвичайно вагомий аспект, без якого неможливим є сучасне розуміння історії. Важливо, як сказала одна з найвизначніших істориків України – Наталя Яковенко – «звести історію з п’єдесталу науки про суспільство до рангу науки про людину у суспільстві. Суспільство, як і кожна структурована система, варте дослідницького інтересу, проте ключ до розуміння принципів його функціонування не може бути ні універсальним, ні наперед постульованим, бо система, утворювана «людським матеріалом», реалізує себе лише через конкретні – завжди різні у часі і просторі – вчинки людей».

Отже, позиція організаторів конференції «Друга світова війна і доля народів України».

Анатолій ПОДОЛЬСЬКИЙ, кандидат історичних наук, директор Українського центру вивчення історії Голокосту

- Ваша оцінка концепції конференції.

- Концепція була сформульована в ході дискусій і зустрічей однодумців. Історики, які займаються історією євреїв в роки Другої світової війни, мали і мають можливість розповісти про свої дослідження в рамках конференцій і семінарів з юдаїки, історики, що вивчають долю інших народів, подібної наукової трибуни для презентації своїх досліджень не мали. Так у співпраці Комітету «Бабин Яр» і Центру вивчення історії Голокосту народилися ідея, концепція і програма конференції, в ході якої передбачалося говорити про історію ромів, німців, кримських татар, інших народів України в роки війни. До неї приєдналися два академічні інститути – історії України і політичних і етнонаціональних досліджень.

— Уточнюємо: у чому унікальність концепції цієї конференції?

— Існують наукові збори, присвячені партизанському руху, окупаційному режиму, але тих, де у фокус проблеми ставиться доля національних меншин України в роки війни, досі не було.

— Післявоєнні депортації і репресії щодо народів України також входять у рамки наукового інтересу?

— Хронологічні рамки ширші, ніж 1939-1945 рр. Вони охоплюють міжвоєнний (українські землі та їхнє населення у складі Польщі, Угорщини, Чехословаччини, Румунії) і післявоєнний періоди (депортації).

— Оцініть якість доповідей і рівень доповідачів на конференціях, чи можна говорити про позитивну динаміку в розширенні тематики, підвищенні дослідницького рівня?

— Важливо підкреслити професійний академічний підхід до підготовки, коли видаються тези напередодні і доповіді після конференції. Розширилося тематичне представництво. На першій конференції мало не третина доповідей була присвячена історії Голокосту. На другій конференції ця тематика також була присутня, проте набагато більше доповідей присвячено історії німців, поляків, чехів, кримських татар тощо. Всеукраїнський статус конференції підтверджується участю представників найбільших університетів (Волинського, Одеського, Львівського та ін.).

— Якими ви бачите перспективи конференції і як, на вашу думку, Інститут національної пам’яті міг би взяти участь в цій важливій для національного порозуміння справі?

— Насамперед перспективи залежать від рівня фінансування. Адже конференції підтримав Держкомнацміґрації, за що організатори дуже вдячні його керівництву. Сама ж концепція дуже перспективна, і за наслідками конференцій, що відбулися, можна з упевненістю сказати, що такий форум має право бути в Україні традиційним, адже пласт невивчених матеріалів із заявленої теми досить великий. Важливо також підкреслити, що доля національних меншин є складовою частиною історії і культури нашої країни.

Інститут національної пам’яті – це поки більше декларація, ніж зміст проекту, але якщо він існує, то підтримка такого роду конференцій – одне з прямих його завдань, адже в рамки національної пам’яті входить історія про всі народи, які жили, вмирали і боролися в Україні. Мені здається, що Інституту національної пам’яті не лише необхідно, а й важливо стати патроном такої конференції.

Більше того сеґмент участі держави, не лише фінансової, а й змістовної, мусить бути превалюючим.

Конференція може стати широко відомою серед українських дослідників, а також не лише традиційною всеукраїнською, а й міжнародною (це наступний крок). Такі конференції організуються в американських і європейських університетах, і дослідники, що займаються відповідними проблемами, знають, коли настає традиційний час їх проведення.

— У чому полягала робота вашого Центру?

— Тут зосереджувалася вся технічна, організаційна і виконавська робота. Сюди сьогодні надходять доповіді, які ми готуємо для видання. Між тим ця конференція не присвячена безпосередньо студіям про Голокост, і я бачив певне здивування в очах багатьох моїх колеґ. В даному випадку Центр вивчення історії Голокосту демонструє толерантність і дружелюбність щодо всіх народів та їхньої історії.

— Зараз в розмові ми пригадали дві конференції, що проводилися Інститутом Критики – минулорічну з радянського тоталітаризму і недавню, присвячену Єжи Ґедройцю. Як об’єднати їх і вас, адже ці конференції є такими близькими за суттю – це подолання радянських міфів, неґативної пам’яті народів, досягнення порозуміння – як всеукраїнського, так і загальноєвропейського?

— 85% учасників нашої конференції – це викладачі вищих навчальних закладів країни (доценти, кандидати, доктори наук). Це викладачі історії XX сторіччя, модерної історії, дослідники, пов’язані з академічними інститутами. Це представники інтелектуального прошарку суспільства, але вони абсолютно не інтеґровані «Критикою» і тим же журналом «Ї» Тараса Возняка. Як з’єднати їх? Я не кажу про вчительське середовище. Студенти «Могилянки» ближчі до «Критики», ніж викладачі реґіональних університетів. Це важлива проблема і для тих, і для інших.

Олександр МАЙБОРОДА, доктор історичних наук, професор, заступник директора Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України.

— Якою ви бачити концепцію щорічних конференцій «Друга світова війна і доля народів України»?

— На наступних конференціях бажано більше торкнутися питання, як Друга світова війна позначилася на повоєнній долі народів України, на їхньому демографічному, соціальному, політичному, культурному становищі тощо.

— Як оцінюєте дві проведені конференції, чи спостерігається динаміка за тематикою, представництвом та його рівнем?

— В цілому обидві конференції можна вважати успішними, якщо критерієм успіху вважати виявлення нових епізодів трагедій народів України, хоча явно виділяється тематика Голокосту, що є певною мірою закономірним, зважаючи на масштаб цієї трагедії. Втім, відчувався брак сюжетів стосовно інших народів України, у т.ч. тих груп, що опинилися в її складі проти власної волі – угорців, румунів. Допоки що невиразно звучали сюжети, що стосувалися депортацій.

— Якими є подальші перспективи конференції – загальноукраїнська/міжнародна, напрями, представництво. Як пов’язати тематику конференції, її організацію і роботу з Інститутом національної пам’яті, чи допоки незрозуміло, чи буде цей Інститут займатися неукраїнською пам’яттю?

— Звісно, бажано було б організовувати такі конференції як міжнародні, але це залежатиме від фінансування. Можливо, одним із спонсорів міг би бути Інститут національної пам’яті, але на запитання, чи відноситься тема історії етнічних неукраїнців до його компетенції, може відповісти тільки він сам.

Олександр ЛИСЕНКО, доктор історичних наук, професор, завідувач відділу історії України періоду Другої світової війни Інституту історії України НАН України

— Якою ви бачите концепцію конференції?

— Національна етнополітична проблематика сьогодні надзвичайно актуальна, що й обумовлює інтерес до конференції. Як надзавдання ми намагалися простежити в контексті Другої світової війни міжнаціональні стосунки – це перше, а друге – національну політику різних політичних сил і урядів, зокрема Радянського Союзу, нацистської Німеччини, польського еміґрантського уряду, українських самостійницьких сил – основних чинників, що визначали перебіг подій Другої світової війни, їхній вплив на формування етнополітичної карти і зрештою повоєнних кордонів у Східній Європі.

Ще одним надзавданням було простежити долю простої людини, не абстрактної і наднаціональної, а саме представника окремого етносу – єврея, рома, українця, росіянина, поляка – і співвіднести це с тими процесами, в яких вони були задіяні.

— Порівняйте обидві конференції за рівнем представництва, географією, динамікою змін.

— Перша конференція було певною мірою спробою заявити проблематику, яка сьогодні цікавить і широкий загал суспільства, і науковців. Ми вийшли далеко за межі історії одного-двох етносів і розпочали розмову про навіть цивілізаційні процеси. На другій конференції були репрезентовані практично всі реґіони України, були представники не лише академічних установ, а й громадських організацій, вузів, ветеранських організацій. Матеріали конференції публікувалися за умови виконання їх на належному науковому рівні.

У нас точилися серйозні дискусії. Крім того, одним із наслідків конференції стало звернення його учасників з приводу припинення будь-якої забудови на території Бабиного Яру і формування, відповідно до Указу Президента України, заповідника.

— Якими ви бачите перспективи конференції? Чи можлива співпраця із створюваним Інститутом національної пам’яті і чи може подібна тема бути концептуально закріпленою в основних напрямах його роботи?

— Я думаю, що у даного напряму, і наукового, і суспільного, який обрала для роботи конференція, є великі перспективи. Ми розуміємо, що як би не розвивалася цивілізація, народи і етноси, їхні проблеми будуть надзвичайно актуальними, оскільки кожен новий період розвитку будь-якого суспільства супроводжується новими викликами часу. Вони мають різні вияви, інколи навіть абсолютно неочікувані, резонують з подіями, що відбувалися багато років тому назад.

Що стосується Інституту національної пам’яті, то ми можемо і співпрацювати, і в якихось сеґментах виконувати спільні проекти як на теоретичному рівні, на рівні дискусій, так і на видавничому рівні. Це надзвичайно перспективно. Але, на мій погляд, перший крок має зробити Інститут національної пам’яті, що поки знаходиться в стадії становлення. Він мусить обирати собі пріоритетні напрями і брати участь у тих заходах, які йому цікаві. Ми ж завжди відкриті для діалогу, співпраці і конкретних проектів.

— Але мені хотілося, аби ви наголосили, чи має бути закладеною в концепцію Інституту національної пам’яті тема долі народів України?

— Безумовно. Інститут не може абстрагуватися від історії і зосередитися на загальнополітичних процесах. Я думаю, що там превалюватимуть не тільки сюжети, пов’язані з геноцидом, комуністичним терором. Це мусить бути дуже широкий спектр питань соціальної, культурної історії, історії церкви, духовної культури. Питання національних відносин і національної політики може стати одним із сегментів, які буде досліджувати цей інститут.

Віталій НАХМАНОВИЧ, відповідальний секретар Громадського комітету «Бабин Яр», зав. відділу Музею історії м. Києва

— Якою Ви бачите концепцію конференції, її перспективи? Чи існують шляхи співпраці із створюваним Інститутом національної пам’яті і чи може подібна тема бути концептуально закріпленою в основних напрямах його роботи?

— Головне в концепції нашої конференції – це те, що на ній з’являються саме народи України, як самодіяльні суб’єкти історії війни. Це дуже важко з методологічного погляду, адже війна – це, у першу чергу, конфронтація держав. Здавалося б, народній, низовій ініціативі залишається дуже мало простору. До речі, традиційна радянська історіографія, яка насправді дуже полюбляла тему «радянські народи і війна», саме так її і потрактовувала: як «братні народи під керівництвом комуністичної партії» (тобто радянської держави) одностайно вишикувалися на війну з ворогом.

Інша проблема була у еміґрантської української історіографії. Там якраз надзвичайну увагу приділяли саме народному незалежницькому руху, але винятково українському. Усі інші народи знов-таки виступали або як мовчазні об’єкти впливу воюючих сторін, або як функції своїх державних інститутів.

Але насправді все це набагато складніше. Як би не намагалися державні керманичі удавати, що історію роблять саме вони, але без народу, тобто простих людей, які будуть виконувати їхні розпорядження, вони нічого зробити не можуть. Далі, як показує реальна історія, як України, так і інших країн, що опинилися у вирі Другої світової війни, народна самодіяльність не просто не припинялася. Навпаки, можна сказати, що війна, як точка біфуркації, сприяє підйому народної активності, оскільки в цей час виникають нові історичні перспективи, нові можливості.

І все це відбувається не тільки, ба, навіть, не стільки на загальному, скільки на місцевому рівні, оскільки «час, коли одна влада пішла, а інша ще не прийшла» потребує максимальної напруги усіх здорових, активних сил кожної конкретної громади.

Саме для того, щоб підштовхнути дослідників до такого погляду, ми і вибудували нестандартну систематику доповідей. Першою темою йде національне життя, другою – національно-визвольні рухи, третьою – міжнаціональні стосунки. Тобто все це теми, які мають розкривати саме внутрішнє життя народів, їхні стосунки на низовому рівні. І лише у другій половині конференції ми звертаємося до питань, пов’язаних з національною політикою держав, які панували на території України.

Це все пов’язано ще з одним чинником, про який багато кажуть, але не дуже розуміють, як його реалізувати, – з необхідністю виробити україноцентрічну концепцію історії. Слід підкреслити, що це не спроба довести, що Україна – батьківщина слонів, а просто звичайне для будь-якого народу, будь-якої країни бажання дивитися на історію зі своєї особливої точки зору. Можна сказати, що це необ’єктивно, але об’єктивну правду історії знає лише Вс-вишній, усі інші розглядають і оцінюють під власним кутом зору. Головне, щоб та, так би мовити, «об’єктивна необ’єктивність» не перетворювалася на «необ’єктивну суб’єктивність».

Так от, з погляду вирішення цього завдання, ми виходимо з того, що Україна та її народи були об’єктом для воюючих сторін, але водночас, у нерівних умовах вони намагалися будувати своє життя, своє майбутнє. Усі ці спроби, як ми тепер знаємо, були марними, намагання співпрацювати з одним злом проти іншого оберталися не тільки воєнними чи політичними, а й, головне, моральними поразками. Але про це легко говорити сьогодні. Тоді ж усе було далеко не так ясно.

Я хочу підкреслити, що це стосується не тільки, скажімо українців чи кримських татар, поляків чи караїмів. Це стосується і євреїв, хоча тема самоврядування і колаборації у гетто на території України досі лишається недослідженою.

Треба зауважити, що такий підхід взагалі дуже непростий для українських істориків. Навіть у доповідях, формально, нібито, присвячених темам національного життя, ми бачимо, як дослідник мимоволі з’їжджає на традиційне тлумачення подій, як наслідку діяльності тої чи іншої влади, на аналіз її заходів та їх практичного впливу. Але, сподіваюся, що, якщо наші конференції відбуватимуться й надалі, коло дослідників буде розширюватися, і ми потроху дійдемо до нових методів і нових підходів.

Це ж саме стосується і наших потенційних відносин з Інститутом національної пам’яті. Слід визнати, що сьогодні український народ, у сенсі український етнос, на своїй землі знаходиться у дуже дивному становищі. Таке враження, що досі це не його країна. Я жодною мірою не за створення мононаціональної держави, але, погодьтеся, усі інші народи (крім декількох корінних) мають свої батьківщини, які дбають про їхню історію, про те, щоб їхнє минуле стало відомим і шанованим. А в нас досі, як в анекдоті: «українці живуть у Канаді, а в Україні живуть хохли, які заважають жидам і москалям розбудовувати незалежну Українську державу».

За цих умов зрозуміло, що люди, які прийшли в Інститут національної пам’яті, у першу чергу, хочуть подбати про відновлення історичної пам’яті, історичної правди про долю українців. Але так само зрозуміло, що, з погляду історичної перспективи, такий Інститут не може оминути історію інших народів, що мешкають на наших теренах. Народів, історична доля яких (у тому числі і тут, в Україні) не менш трагічна, ніж доля українців.

Тому я сподіваюсь, що коли мине перший етап становлення Інституту національної пам’яті, коли, нарешті, закінчиться ота ганебна ситуація, про яку Ви казали, Ігор Рафаїлович Юхновський, українські історики і громадські діячі, які сьогодні навколо нього згуртувалися, прийдуть до об’єктивної, виваженої позиції щодо усіх зазначених проблем, а так і до співпраці з нами, до участі в організації наших конференцій.

Сподіваємося на це і ми. А відтак бажаємо всім, хто дотичний до організації конференції, хто безумовно вважає процес переоцінки новітньої історії інтелектуальним викликом, а не політично заангажованим дійством, подальших успіхів. Історія не знає автоматичної дії. Її роблять живі люди які мусять розуміти складність, але перспективність процесу порозуміння народів.