Рав Азріель Хайкін

Треба навчати, як любити іншого

23 вересня за юдейським календарем настане 5767 рік. Цього дня відзначається свято Рош га-Шана, тобто початок року, коли на Небесному суді вирішується, якою буде доля всього сущого в наступному році. Єврейські мудреці розповідають, що коли Бог захотів створити світ, прийшла Істина і сказала: «Не треба. У тому світі буде тільки неправда. Люди недобрі, весь час брехатимуть». А Доброта сказала, що світ створити треба. Бо люди любитимуть одне одного, допомагатимуть. Отож у Судний день Всевишній дивиться на світ, який створив, і міркує: «Чи добре вийшло, чи це треба знищити?». Якщо бачить, що люди чинять добро, Він задоволений і дає благословення. Всевишній записує до Книги життя імена тих, кому призначено жити, і викреслює тих, хто має вмерти. І тільки на десятий день, у Йом Кіпур (День каяття), остаточно затверджує вирок. Бо чекає: може, хтось із грішників розкається.

Ще одна назва свята початку року — День пам'яті. Адже це не просто «новий рік», а день творення людства. Як пояснюють богослови, це привід кожному проаналізувати свій життєвий шлях і, загалом, поміркувати над всесвітньою історією. Вважається, що 65 років тому нацисти приурочили знищення київських євреїв у Бабиному Яру до свята Йом Кіпур. Нацистам здавалося, що вони вже можуть виносити вирок цілому народові й усьому людству. Як зберегти, не спотворивши, пам'ять про цю трагедію і зробити її уроком для людства — наша розмова з головним рабином України Азріелем Хайкіним.

— Рав Азріель, які є традиції увіковічення пам'яті про полеглих у єврейського народу?

— Ми згадуємо своїх загиблих щонайменше кілька разів упродовж року. Згадуємо наших предків, родичів, які вже не з нами. Ми віримо, що людина — це не тільки тіло, а й душа. Душі продовжують жити і знають про те, що відбувається тут. Душі задоволені, коли діти, онуки згадують про них. Потрібно знати імена померлих. Але це не завжди можливо, коли йдеться про Голокост.

— Яким ви бачите впорядкування місць пам'яті в Україні, пов'язаних із Голокостом? Там потрібно щось будувати чи, можливо, слід залишити ці місця такими, як вони є?

— Повинні бути пам'ятники, щоб люди приходили і показували їх дітям. От як на площі в Києві є пам'ятник Богдану Хмельницькому. І ми кажемо дітям, що це був гетьман козацький, воював за Україну. І є пам'ятник Тарасові Шевченку, який творив українську літературу. Пам'ятники допомагають не забувати історії. Геноцид — це не тільки єврейська проблема. Сьогодні — проти євреїв, завтра — проти циган, післязавтра ще проти когось. Геноцид був у Біафрі, в Уганді, був Голодомор в Україні. Людина не повинна забувати минулого, своїх батьків. Якщо забуває, то вона хвора, є таке захворювання — синдром Альцгеймера. Ми повинні пам'ятати Голокост і все, що з нами відбулося, це частина нашої історії, загалом історії людства. Та я вважаю, що потрібно вкладати зусилля не так у минуле, як у майбутнє. Головне — це як жити сьогодні, як виховати дітей.

— У Бабиному Яру, що став братською могилою для понад 100 тисяч людей, постійно хочуть щось будувати. Тепер ось збираються розмістити приватний музей...

— За останніми новинами, це вже не музей. Невідомо що. Кажуть, що тільки пам'ятник. На мою думку, там має бути державний меморіальний заповідник.

— Дуже часто, коли йдеться про масові вбивства, кажуть: «Це ніколи не повинно повторитися». Але й сьогодні, у нас на очах, хвилями наростає несприйняття інших націй, інших релігій. Яким чином можна справді винести урок із трагедії?

— Для мене це дуже просто. Недостатньо тільки говорити: «Це не повинно повторитися». Потрібно щось зробити. І найперше — потрібно навчати дітей, молодь не тільки того, «що є погано», а що є добре. Треба навчати, як любити іншого, як його терпіти. Щоб люди стали простішими у стосунках один з одним. Тоді не буде Голокосту.

Азріель Хайкін народився 1930 року. Його батько, родом із Чернігівщини, був репресований радянською владою за релігійні переконання і висланий до концтабору. Після ІІ Світової війни Азріель Хайкін переїхав до Польщі, згодом до Німеччини і США, де навчався у знаному єврейському вищому релігійному університеті «Томхей Тмімім». Під час канікул відвідував єврейські громади в різних куточках США з метою створення освітніх установ. Перший рабинський ступінь отримав у 1954 році. У 1955 році, в 25-річному віці, став суддею в рабинському суді. Того ж року посів пост головного інспектора єврейських шкіл у Марокко. З 1959-го упродовж 10 років був рабином єврейської громади Копенгагена (Данія). З 1968 року працює у Брюсселі. З демократизацією країн колишнього «соцтабору» часто відвідував СРСР. У вересні 2003 року на Другому з'їзді рабинів України р. Азріеля Хайкіна обрали головним рабином України.