Олександра Бінерт

Міжнародна наукова конференція «Бабин Яр: масове убивство і пам’ять про нього» (Київ, 24–25 жовтня 2011 р.)

Прослідковуючи за спостереженнями деяких українських істориків, які пропонують умовно розділити сучасний наратив пам'яті про війну в українському суспільстві на націоналістичний та неорадянський¹, ми так чи інакше прийдемо до думки, що деякі події історії ХХ століття, частина яких мала за плацдарм сучасну територію України, випадають з цих наративів, причому з обох. Обидва ці наративи мають і дещо спільне: зокрема те, що вони є по своїй суті моноетнічними, і посилаються – свідомо чи підсвідомо – на політику пам'яті Радянського Союзу, яку умовно можна назвати «позаетнічною». В ціх наративах пам'яті і надалі надається невелике місце «іншим» історичним подіям або групам жертв. Це стосується і Голокосту, тут це виключення в обох наративах навіть в дечому співпадає: пам'ять про Голокост витісняється в обох цих конструкціях на маргінес. З деякими змінами з 1991 р. cитуація щодо пам'яті про Голокост є по сьогодні неприйнятною² і в українській політиці пам'яті, відповідальність за пам'ять про Голокост в Україні залишена українському громадянському суспільству³.

В цьому контексті незадовільної політики пам'яті щодо Голокосту в Україні і пройшла конференція «Бабин Яр: масове убивство та пам'ять про нього». Організаторами були Посольство Франції в Україні, Національний центр наукових досліджень (Париж), Український центр вивчення історії Голокосту та Громадський комітет для вшанування пам'яті жертв Бабиного Яру. Конференція була підтримана Посольством Німеччини в Україні, Меморіалом Шоа (Париж), Французько-російським науковим центром соціальних наук у Москві, Меморіалом «Яд Вашем» (Єрусалим), а також Інститутом політичних та етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України, та відбулася 24–25 жовтня 2011 р.

Конференція, безсумнівно, стала однією з найважливіших подій з ряду комемораційних та наукових заходів, що відбувалися в українській столиці до 70-ї річниці масових вбивств у Бабиному Ярі. Ця наукова зустріч, яка стала першою дійсно науковою конференцією в Україні, яка була присвячена проблемам історії Бабиного Яру, мала за мету як висвітлити історичні аспекти подій в Бабиному Яру, так і продискутувати проблеми пам'яті про Бабин Яр в післявоєнний час, і в українському сьогоденні та зробила можливим зустріч міждисциплінарних науковців та істориків з Ізраїлю, Нідерландів, Німеччини, Росії, України та Франції.

Віталій Нахманович (Київ) розпочинаючи конференцію так пояснив мету, які поставили перед собою організатори зустрічі: спробувати розкрити глобальні проблеми через історію Бабиного Яру та вийти при цьому за межі дискусії про Бабин Яр, як такий. Він зауважив, що існує проблема різного сприйняття Бабиного Яру. Якщо в західних суспільствах він сприймається одностайно як символ Голокосту, в Україні він не може розглядатися тільки через цю призму: Бабин Яр є в Україні також символом пам'яті про інші категорії жертв та символом комплексної складної історії увічнення пам'яті Голокосту та жертв нацизму в СРСР і незалежній Україні.

Важливу роль, яку відіграє українське громадянське суспільство при сучасному стані та ситуації з вивченням та пам'яттю про Голокост в Україні підкреслив на відкритті конференції Анатолій Подольський (Київ). Він наголосив, що українське громадянське суспільство має завдання дати повштовх українській державі в подальшому формуванні сучасної державної політики пам'яті в питанні сприйняття Голокосту як частини української історії. Він наголосив на важливій ролі, яку відіграє в цьому процесі наукова спільнота.

Зацікавленість першого дня конференції була направлена на «рамкові умови» Голокосту на території Радянського Союзу, повсякденним ситуаціям та звірствам проти єврейського населення в окупованому німцями Києві в дні перед розстрілами в Бабиному Ярі. Окрім того дискутувалася історія Голокосту на території сучасної України. В другій половині конференційного дня обговорювалися неєврейські групи жертв Бабиного Яру, а також віддзеркалення вбивств в Бабиному Ярі в німецьких архівах.

Перший з імпульсів до змістовної дискусії дала доповідь Юргена Матеуса (Вашингтон), в якій він дослідив взаємні впливи «Операції Барбароса» та початку Голокосту на території Радянського Союзу. Він показав, що «Операція Барбароса» має бути осмислена, зокрема, і в контексті масових знищень в другій половині 1941 р., в час, коли відбулася швидка та масивна радикалізація націонал-соціалістичної політики щодо єврейського населення. Окрім того, він зазначив, що, на відміну від передвоєнної антиєврейської політики у самій Німеччині, що, начебто, викликала протести населення, події на Сході аніяких емоцій у німців не викликали, що, на думку доповідача, і розв'язало руки каральним структурам. Наслідком цієї непопулярності був, зокрема, той факт, що не існувало єдиної політики «зверху» винищення на окупованих територіях Радянського Союзу – існували окремі накази та їхнє виконання: роль Берліну обмежувалася лише «пропагандистським впливом». Радикалізація та ескалація насильства над радянськими євреями з боку націонал-соціалістів не відповідала таким чином уніфікованій моделі поведінки націонал-соціалістів, а відповідала в деякій мірі ініціативі «знизу», а також залежала від інших факторів. Серед них – міра та готовність виконувати злочини на місцях німецьким командуванням, регіональний колабораціонізм та антисемітизм місцевого населення, та інші фактори. Д-р Матеус презентував поширену у сучасних наукових колах Німеччини концепцію, згідно з якою низові виконавці та місцеві колабораціоністи зробили рішучий внесок у власне формування та початок реалізації «остаточного розв'язання єврейського питання», у той час коли вплив Берліну обмежувався ідеологічними настановами.

Продовжив тему радикалізації націонал-соціалістичної політики щодо єврейського населення на прикладі відношення до єврейського населення окупованого Києва в своїй доповіді Дмитро Малаков (Київ), якого Друга світова війна застала в Києві, де він пережив повсякдення окупації⁴. В своїй доповіді він згадав, зокрема, і про перші знаки Голокосту, які на власні очі побачив його старший брат Георгій Малаков: вже 20 вересня 1941 р., тобто в короткий час після початку окупації Києва, він побачив вбитих євреїв, які лежали просто неба, біля пам'ятника Магдебурзькому праву. Малаков навів в своїй доповіді деякі спогади, які окреслили картину уявлення частини євреїв Києва перед окупацією про зайняття німецькими частинами міста. Кирил Феферман (Москва) простежив в своєму виступі майже потижнево, як змінювалися ситуація на фронті, інформаційна політика в СРСР щодо Голокосту й, відповідно, настрої і поведінка радянських, зокрема київських, євреїв. Хоча радянському керівництву частково було відомо, що сталося з євреями в інших окупованих країнах, вони не попередили завчасно київських євреїв. Такі повідомлення могли б унеможливити той розмах знищення, якого воно набуло. Багато євреїв вважали, що німці – це культурна нація. Пам'ятаючи німецьку армію часів Першої світової війни, вони сподівалися на краще, а деякі навіть з радістю зустріли німецьке командування в Києві.

Особливості Бабиного Яру в контексті інших масових розстрілів на території Радянського Союзу присвятив свою доповідь Карел Беркгоф (Амстердам). Він назвав Бабин Яр символом «Голокосту від куль», так як це був найбільший окремий розстріл євреїв в Радянському Союзі під час Голокосту. Хоча Бабин Яр не був ізольованим феноменом, для німецьких військових сил Київ все ж був особливим – для них було важливо зайняти це місто, як один з центрів «жидо-большевізму», а також як місто, яке було важливим для Сталіна. В своїй доповіді Беркгоф зробив, зокрема, і історичний нарис території Бабиного Яру. Колись лощина на околиці міста, Бабин Яр багато років проіснував як ціла низка ярів з доволі крутими схилами 10–50 метрів в глибину. На цій території існували в XIX столітті єврейський, мусульманський, караїмський та інші цвинтарі, а неподалік від Бабиного Яру – на Сирці – було, окрім того, в XIX столітті побудоване стрільбище для літньої школи російської імператорської армії, яке пізніше використовувала і радянська армія. Таким чином Бабин Яр складав чи не найкраще місце для розстрілів під час німецької окупації Києва. Викликало зацікавленість наполягання доповідача на тому, що у розстрілах євреїв наприкінці вересня 1941 р. таки брав участь Буковинський курінь. При цьому Бергхоф посилався на деякі спогади членів куреня, з яких начебто випливає, що той у зазначений час вже з'явився у Києві.

Про неєврейські групи жертв розстрілів в Бабиному Ярі доповіли Сергій Кот (Київ) та Михайло Тяглий (Київ). Так, Сергій Кот, розповів про членів підпілля мельниківської ОУН, які були розстріляні в Бабиному Яру після спроб розбудови незалежного самоврядування, розвитку української культури, зокрема преси, створення української поліції як зародку українських збройних сил, що і викликало репресії окупантів. Він вказав на факт домінування в сучасних західних дослідженнях теми питань колаборації, коли досліджується діяльність українських націоналістів, та нестачу досліджень про сам рух Опору в часи окупації Києва. М. Тяглий надав в своїй доповіді оцінку досліджень розстрілів ромів України і докладно розглянув це питання на прикладі Бабиного Яру. Доля цієї групи жертв, як наголосив Тяглий, вважається досі «другорядним геноцидом» і є малодослідженою, як і малодослідженим є питання ставлення окупаційної влади до ромів. Відомі окремі випадки розстрілів, так, наприклад, розстріл трьох таборів ромів у Бабиному Яру чи біля Кирилівської церкви, яка знаходилася неподалік. Окрім того, Тяглий окреслив необхідність розрізняти між цивільною (Райхскомісаріат Україна, який знаходився на західних та центральних областях сучасної України) та військовою (лівобережна Україна) німецькою адміністраціями в Україні. Так, відомо, що в областях контролю цивільної адміністрації було здійснено 42 розстріли ромів. На лівобережній Україні відомі 26 таких масових страт, які відбулися в 1941–1943 рр., переважно у 1942 р. Можливо, різниця саме у кількості розстрілів може бути поясненою різницею у території й часом окупації. Але, на жаль, поки що не має інформації ні про те, хто був виконавцем цих розстрілів, ні про їх конкретні дати, ані про кількість розстріляних ромів. Відомо лише, що як на території райхскомісаріату Україна, так і на території військової адміністрації роми були об'єктом переслідування – але за наявних на сьогодні архівних джерелах зарано робити висновок про тотожність німецької окупаційної політики щодо ромів в обох зонах окупації, потрібно подальше вивчення цієї теми.

Віддзеркаленню знищення євреїв в 1941 р. в Києві в німецьких архівах присвятив свою доповідь Олександр Круглов (Харків). Так, О. Круглов підкреслив, що існують конкретні відомості про виконавців розстрілів в Бабиному Яру 29–30 вересня 1941 р., і головна група виконавців, всупереч розповсюдженому уявленню, на дві третини походила із 45-го резервного батальйону зі складу поліцейського полку «Південь», а решта – із зондеркоманди 4а зі складу айнзатцгрупи С. Саме ця команда і організувала акцію. Окрім того в розстрілах були задіяні, як відомо, члени польової жандармерії та Вермахту. Члени української допоміжної поліції були на всіх ділянках – у патрулях, оточенні, навіть біля місця розстрілу, але винятково разом з німецькими підрозділами. Архівні документи про зондеркоманду 4а та не лише про неї можна знайти в архіві німецького Центру з розслідувань нацистських злочинів в м. Людвіґсбурґ. Говорячи про співучасників акції, О. Круглов доповів, що деякі антисемітські налаштовані кияни, мабуть, в надії перейняти майно їх єврейських сусідів, викривали їх та видавали поліції. Окрім того він навів факти розстрілів поза Кієвом, під час яких зондеркоманди 4а відмовлялася проводити розстріли єврейських дітей, та наказувала українській поліції їх розстрілювати. За даними Круглова, в Бабиному Яру всього за час осінніх розстрілів з кінця вересня і до початку жовтня 1941 року було вбито 37 000 – 38 000 євреїв. Всього за час окупації в Києві націонал-соціалістами були знищені 39 000 – 40 000 євреїв. Найбільш цікавою у доповіді Круглова була нова інформація з німецьких документів щодо участі Вермахта у переслідуванні та знищенні київських євреїв. Зокрема, доповідач навів низку наказів, виданих командуванням німецьких частин щодо примусової роботи євреїв і взяття заручників з їх числа, а також висвітлив значну роль командувача 29-го армійського корпусу і військового коменданта міста в організації грос-акції 29–30 вересня.

Певним переходом до другої частини конференції, в якій обговорювалися питання рецепції та пам'яті про Голокост та про інші жертви нацизму в Радянському Союзі та в сучасній Україні стала поїздка всіх учасників конференції до Бабиного Яру. Екскурсія, яку провів Віталій Нахманович, дозволила учасникам сприйняти фізичну дійсність Бабиного Яру, політичних та суспільних дебатів щодо пам'яті про Голокост та нацистський терор та пройти слідами побудов різних пам'ятників в цьому урочищі. Особливо вражаючою стала поїздка учасників конференції останнім шляхом, яким пройшли тисячі київських євреїв на шляху до Бабиного Яру.

Розпочинаючи другий день конференції, Люба Юргенсон (Париж) та Борис Черні (Кан – Нижня Нормандія) провели учасників конференції слідами Бабиного Яру в літературі та літературних свідоцтвах. Так, Борис Черні, навів деякі літературні свідоцтва розстрілів в Бабиному Ярі, і таким чином окреслив погляд на трагедію через призму свідка. Ці свідоцтва походили частково від військових кореспондентів та поетів, та були в основному написані після визволення Києва 6 листопада 1943 р. Автори в основній масі не пережили винищення розстрілами в Бабиному Яру на власні очі, але були свідками трагедії в якості староросійського слова «сведетель» (з російської «ведать» – «відати»), на противагу слову, яке пізніше його замінило – «свидетель» («видеть» – «бачити»). Як приклади Черні навів, зокрема, вірші та тексти про Бабин Яр, які були видані Левом Озеровим, Іллею Еренбургом, Павлом Антокольським та Миколою Бажаном. При цьому історик вказав на можливу небезпеку у використанні цих свідоцтв в якості першоджерел: багато хто ще й досі намагається детально відтворити реальні події у Бабиному Яру, ґрунтуючись на текстах Анатолія Кузнєцова або журналістів, що вже після визволення Києва відвідували місце трагедії й спілкувалися з її очевидцями. Черні окреслив також труднощі, які постають перед поетом, коли він описує не тільки видимі частини реальності, але й метафізичний рівень безодні, яка проступає через таку трагедію, як Бабин Яр. Цю безодню Черні назвав «діркою, яка розкривається під ногами свідків». Елементи, які показують розкол реальності при цьому – волосся, осколки посуду, – присутні в багатьох описах поетів. Проблема написання текстів про таку трагедію є, як вважає Черні, і проблемою духовною – питання, з яким бореться автор, – це питання вербалізації смерті та «порожності безодні трагедії».

Аркадій Зельцер (Єрусалим) представив в своїй доповіді опис рецепцій Голокосту в Радянському Союзі в 1941–1945 роках. Він описав ситуацію віддзеркалення подій в Бабиному Ярі в радянській пресі військового часу та сприйняття розстрілів в Бабиному Ярі єврейською радянською інтелігенцією. Він показав, що вже в листопаді 1941 р. в радянській пресі вийшли деякі статті про Бабин Яр, ще більше уваги ця тема отримала після звільнення Києва від німецької окупації в 1943 р., коли радянська пропаганда стала з особливою пильністю розглядати нацистські злочини в Києві. В єврейській пресі також друкувалися статті про події Бабиного Яру, найбільше – в газеті «Ейнікайт» Єврейського антифашистського комітету в СРСР. Ці статті вміщали в собі також інколи і свідчення очевидців. В кінці своєї доповіді А. Зельцер підбив підсумок: незважаючи на те, що в радянській пресі було надруковано досить багато статей про Бабин Яр, методи висловлювання, якими користувалися їх автори, а головне, виключення єврейських жертв Бабиного Яру з опису трагедії, не відповідали очікуванням єврейської та неєврейської інтелігенції.

Судові процеси над колаборантами після Другої світової війни в Радянському Союзі в своїй доповіді окреслила Таня Пентер (Гамбург), яка опрацювала в рамках своїх розвідок з цієї тематики сотні архівних документів у Меморіальному музеї Голокосту США в Вашингтоні (USHMM) та київських архівах. Вона звернула увагу на той факт, що при вивченні таких судових процесів все ще не вистачає розроблених методів їх системного аналізу. Цифри, які навела Т. Пентер, прояснили, що як на території Радянського Союзу, де в 1943–1953 роках було заарештовано 320 000 осіб, так і в інших країнах Європи, кількість тих, хто був звинувачений у колаборації, була набагато вищою, ніж кількість німецьких військових злочинців, які постали перед судом. Окрім того, вона проаналізувала вражаючу цифру політичних арештів: на території сучасної України в 1927–1961 рр. всього було заарештовано 970 000 осіб, три чверті з яких – перед Другою світовою війною в рамках політики сталінських репресій, так званих «чисток» 1930-х років, і тільки одна чверть – у повоєнні часи. Пентер також увела в дискусію тему використання судових процесів над колаборантами, як джерел наративів пам'яті про війну. Так, вона наголосила на окремих випадках, коли звинувачені в колабораціонізмі при наданні свідоцтв чітко окреслювали єврейське населення, як жертви розстрілів. У той самий час офіційна радянська пропаганда називала ці жертви «мирним радянським населенням».

В останній частині конференції Тетяна Євстаф'єва (Київ), Віталій Нахманович та Анатолій Подольський представили свої розвідки з політики пам'яті в Україні щодо Голокосту, війні пам'ятей, а також окреслили історію створення пам'ятників в Бабиному Ярі.

Тетяна Євстаф'єва надала в своїй доповіді нарис складної історії створення радянського пам'ятника в Бабиному Яру, що був встановлений 1976 р., 35 років після трагедії, після багатьох конкурсів та постанов уряду щодо його створення. Вона доповіла про плани встановлення пам'ятника, які існували з 1945 р., та поетапне знищення цієї території з боку влади, яке відбувалося до і після катастрофи 1961 р. Події 1961 р., відомі як «Куренівська трагедія», відбулися, коли лавина з чотирьох мільйонів кубометрів рідкої пульпи, якою наповнювали лощину для того, щоб пізніше використати її в інших цілях, прорвала дамбу, та затопила житлові масиви в Куренівській частині Подільського району Києва.

Віталій Нахманович показав в своїй доповіді складний розвиток культури пам'яті навколо Бабиного Яру в радянській та сучасній Україні. Нахманович вказав, зокрема, і на основні проблеми навколо меморіалізації Бабиного Яру, де сьогодні зведено більше 20 пам'ятників, що не об'єднані певною концепцією та були встановлені і надалі встановлюються найрізноманітнішими громадськими організаціями та асоціаціями різних груп жертв Другої світової війни. Нахманович підкреслив, що деякі з ідей побудови музейних чи комемораційних місць носять псевдонауковий та псевдокомемораційний характер. На думку київського історика, найбільш нагальні проблеми навколо Бабиного Яру – це небажання української держави взяти на себе відповідальність за пам'ять про жертви Бабиного Яру та ситуація, що існує в середовищі громадських організацій, які опікуються цією пам'яттю. Більшість з них не бажає співпрацювати з іншими або віддавати державі пріоритет в питаннях комеморації, а також є відірваною від громадськості, науковців та інтелігенції. Головна проблема даної ситуації, відмітив В. Нахманович, лежить в стані самої української держави, її роздрібненості та загальної моральної кризи суспільства.

Анатолій Подольський окреслив в своїй доповіді стан вивчення Голокосту в Україні та нестачу підтримки та уваги з боку держави цим студіям. Подольський наголосив, що дослідження Голокосту знаходиться на маргінесі офіційної української історіографії та не акцептоване офіційною історичною наукою – вони не заборонені українською державою, але й не помічені в ній. Подольський навів приклад одного підручника з історії для українських шкіл, де в великому розділі про Другу світову війну немає навіть посилань на сучасні праці українських істориків на тему Голокосту. На думку історика, в цій ситуації провідну роль відіграє неформальна освіта в області Голокосту в Україні. За допомогою багатьох вже проведених і запланових семінарів з підвищення кваліфікації вчителів та інших заходів вона змогла досягти певних позитивних змін в питанні сприйняття Голокосту в українському суспільстві.

В межах другого конференційного дня А. Подольським був також представлений цікавий проект такої неформальної освіти. Під час цього проекту серед київських вчителів та їх школярів після триденного семінару, присвяченого формам і засобам увічнення історичної пам'яті в різних країнах, був проведений конкурс на тему: «Бабин Яр: людина, влада, історія. До 70-річчя трагедії». Конкурсні роботи були оцінені спеціальним експертним колом, після чого для визначення переможців автори кращих з них були запрошені для публічної презентації. Захист робіт відбувся в центрі Києва – в Музеї Шолома-Алейхема. Цей великий проект був проведений з вересня 2010 по червень 2011 р. Українським центром вивчення історії Голокосту та Громадським комітетом для вшанування пам'яті жертв Бабиного Яру. Проект підтримали Посольство Франції в Україні та Музей історії м. Києва. Перед учасниками конференції виступили керівник одного з проектів Елла Ситник та лауреат конкурсу Аліна Лазаренко.

Підсумовуючи конференцію, хотілося б зазначити, що учасники, на жаль, не змогли повністю вийти за межі дискусії про Бабин Яр. Це може грунтуватися як на суто технічних питаннях – ця конференція була першою з таких зустрічей, окрім того, в дослідженні історії Бабиного Яру є все ще багато «білих плям», зокрема, в питаннях колаборації, судових процесів, в питаннях щодо різних груп жертв Бабиного Яру та інших. Можливо бажаною для досягнення такої мети була б більша контекстуалізація трагедії Бабиного Яру – як в рамках історії Голокосту в Європі, так і в історії тих подій, що відбувалися під час Другої світової війни на території сучасної України. На наступних подібних зустрічах та діалогах було б окрім того цікаво зконцентруватися більше саме на долі людей, які стали жертвами цієї трагедії. Як з доповідей учасників, так і з дискусій після них стало очевидно, що в цій сфері є ще багато недосліджених питань – долі людей, які стали жертвами Бабиного Яру, все ще чекають на вивчення.

Конференція показала також важливість міждисциплінарного діалогу та інтеграції українського наукового товариства та його досліджень в європейський історичний ландшафт та навпаки – повноцінно така інтеграція поки що, на жаль, не відбулася. В контексті цього питання випуск українських перекладів праць Венді Лауер та Карела Беркгофа з історії окупації та Голокосту на теренах сучасної України, також і переклад книги Омера Бартова «Стерті» не можна переоцінити. На жаль, поки що такі переклади, як і переклади європейськими мовами праць українських істориків, залишаються рідкістю⁵. І насамкінець – обговорення під час прикінцевого круглого столу, який був присвячений пам'яті про Голокост, чітко окреслили також таку проблему: гравці в футбол у Бабиному Яру на масових похованнях будуть й надалі нехтувати гідним поводженням у цьому місці, якщо титанічні зусилля українських громадських організацій по збереженню пам'яті про Голокост не підтримає нарешті українська держава. Доки український уряд буде зневажати політику пам'яті та культурну політику в принципі, доти українське суспільство не зможе облаштувати гідне місце пам'яті про тих людей, які загинули в Бабиному Яру. Без продуманої, повноцінної та виваженої державної підтримки цього процесу, яка має відбуватись в діалозі з громадянським суспільством, не буде можливим досягнення консенсусу щодо комеморації та гідного ставлення до пам'яті про Бабин Яр в майбутньому.

¹ Тут я посилаюся на доповідь українського історика д-ра Андрія Портнова про українську історичну політику, яку він виголосив на Першому європейському історичному форумі, який проходив в м. Берлін 3-4 листопада 2011 р. в Фонді ім. Гайнріха Бьоля. Звіт про цей форум буде підготовлений Катєй Петровською.

² Основи для такої політики пам'яті з «прогалинами» є звичайно складніші, на жаль я не можу в невеликих рамках цього звіту помістити їх тут повністю. Хотілося б навести хоча б один приклад амбівалентності української політики пам'яті: ще в червні 2011 р. український парламент постановив щорічне вшанування Дня Голокосту 27 січня (Постановва № 8605 «Встановити щорічне вшанування дня пам'яті жертв Голокосту 27 січня»). Прийняття цієї постанови мало б свідчити про розуміння українським урядом важливості Голокосту для українського суспільства. Але вже в вересні 2011 р. Президент України В. Янукович в своєму «Зверненні Президента України у зв'язку з 70-ми роковинами Бабиного Яру» (Джерело: офіційне інтернет-представництво Президента України, посилання http://www.president.gov.ua/news/21351.html) називає жертв трагедії «мирним населенням» і не згадує терміну «Голокост», що відсилає читача напряму до неорадянського історичного наративу української політики пам'яті та показує, яке саме місце в дійсності надає Голокосту український уряд.

³ Хотілося б назвати деякі з важливих організацій українського громадянського суспільства, які є активними в згаданій сфері (даний список не претендує на повноту): Український центр вивчення історії Голокосту (Київ), Громадський комітет для вшанування пам'яті жертв Бабиного Яру (Київ), Асоціація єврейських організацій та громад України та Інститут юдаїки (Київ), Всеукраїнська організація євреїв-колишніх в'язнів концентраційних таборів і гетто (Київ), Єврейська рада України (Київ), Центр міської історії центрально-східної Європи (Львів), незалежний культурологічний журнал «Ї» (Львів), Всеукраїнська асоціація викладачів історії та суспільних дисциплін «Нова Доба» (Львів), Всеукраїнський єврейський благодійний фонд «Хесед-Ар'є» (Львів), Харківський музей Голокосту та Громадський комітет «Дробицький Яр» (Харків), Всеукраїнський центр вивчення Голокосту «Ткума» (Дніпропетровськ).

⁴ Документальні свідоцтва Малакова, видані, зокрема, в 2000-х роках, є, мабуть, одними з найбільш відомих свідоцтв про окупований Київ: Малаков Д. Київ 1939-1945. – К., 2005; його ж. Київ. Війна. Німці. – К., 2009.

⁵ В Україні в останні роки були видані українські переклади таких досліджень, як: Wendy Lower, Nazi Empire-Building and Holocaust in Ukraine, North Carolina, 2005; Omer Bartov, Erased. Vanishing traces of Jewish Galicia in present-day Ukraine, Princeton, 2007 (обидві книги були перекладені та видані Українським центром вивчення історії Голокосту); Karel C. Berkhoff, Harvest of Despair. Life und Death in Ukraine under the Nazi Rule, Harvard, 2004, вийшла в українському перекладі в 2011 р. у видавництві «Критика», та інші.