Комітет «Бабин Яр»

Коли вийшли перші томи «Книги Пам’яті України – місто-герой Київ», до редакції почали надходити листи від киян, які пропонували встановлювати і вшановувати імена не лише загиблих та пропалих безвісти воїнів діючої армії, а й цивільних громадян – жертв гітлерівської агресії. Звернення з подібним проханням надходили також до ветеранських організацій та державних установ.

11 травня 1999 р. вийшов Указ Президента України № 494/99 «Про додаткові заходи щодо забезпечення випуску історико-меморіального серіалу «Книга Пам’яті України». Ним, зокрема, передбачалося розгорнути роботу по створенню поіменної Книги Скорботи для вшанування пам’яті цивільних громадян, які загинули у роки війни...

У липні 1999 р. відбулися загальні збори жінок-фронтовичок міста-героя Києва. Обговоривши вищезгаданий Указ Президента, учасниці зібрання прийняли звернення до жителів столиці. У ньому, зокрема, говорилося:

«Своєрідним некрополем полеглих є «Книга Пам’яті України – місто-герой Київ», до якої вже внесено близько 80 тисяч імен наших земляків.

Для складання списків загиблих цивільних громадян назріла необхідність створення спеціальних комісій та пошукових груп із залученням до них науковців, архівістів, учасників війни, всіх небайдужих людей. Адже без попереднього збору матеріалів вирішити питання про створення «Книги Скорботи України – місто-герой Київ» та її видання неможливо.

Поіменні списки безневинно полеглих стануть ще одним свідченням антилюдської сутності гітлерівського режиму. Збереження пам’яті про загиблих – священний обов’язок нині сущих і запорука високої духовності будівників суверенної Української держави.

Звертаємося до мешканців міста-героя Києва – синів і дочок, онуків і правнуків загиблих киян – із закликом розгорнути громадський рух по відновленню імен жертв фашизму.

Матеріали і відомості з цього питання надсилайте за адресою: м. Київ, вул. Б. Хмельницького, 51-а, наукова редакція «Книга Пам’яті України – місто-герой Київ».

27 серпня 1999 р. аналогічне спільне звернення до киян прийняли наукова редакція Книги Пам’яті, рада Київського міського історико-патріотичного клубу «Пошук», Київське міське відділення Української спілки колишніх в’язнів – жертв нацизму та Організація борців антифашистського опору. Святий обов’язок пам’яті перед полеглими, наголошувалося в заяві, вимагає назвати і увічнити кожну безневинну жертву війни.

З метою практичного втілення у життя Указу Президента «Про додаткові заходи щодо забезпечення випуску історико-меморіального серіалу «Книга Пам’яті України» голова Київської міської державної адміністрації О.О. Омельченко видав розпорядження № 1656 від 12 жовтня 1999 року. Серед інших пунктів цього документа є й такі:

«Розпочати пошукові та підготовчі роботи з випуску «Книги Скорботи України – місто-герой Київ».

Головному управлінню культури і фінансовому управлінню при формуванні бюджету на 2000 рік передбачити кошти на завершення видання заключного тому «Книги Пам’яті України – місто-герой Київ» та розгортання пошукових і підготовчих робіт із випуску «Книги Скорботи України – місто-герой Київ»».

4 листопада 1999 р. відбулося перше засідання редакційної колегії.

Редколегія прийняла рішення:

«Схвалити запропонований тематико-видавничий план-проспект «Книги Скорботи України – місто-герой Київ» та «Пам’ятку керівника комісії по збору матеріалів до Книги Скорботи»...

Підтримати починання ветеранських організацій та адміністрацій районів, окремих установ і закладів, творчих колективів м. Києва по створенню місцевих мартирологів. При формуванні Книги Скорботи скористатися матеріалами цих видань...».

Отже, підготовчі роботи з випуску Книги Скорботи було розпочато.... Розмножено і розіслано в різні установи «Пам’ятку керівника комісії по збору матеріалів до Книги Скорботи», що стала орієнтиром у роботі учасників майбутніх пошукових акцій. Наведемо деякі, особливо важливі, місця зі згаданої пам’ятки:

«... Комісія має за мету збір поіменних списків до Книги Скорботи і створюється при районній держадміністрації. До комісії входять представники відділів внутрішніх справ, житлово-експлуатаційних контор, відділів кадрів підприємств та установ, соціальних служб, рад ветеранів, громадських і державних музеїв, засобів масової інформації, архівні працівники.

Для внесення даних про загиблого до Книги Скорботи достатньо, щоб його прізвище значилося хоча б в одному з таких джерел: архів місцевого РАГСу; документи сільських і селищних Рад виконкомів; акти комісії по встановленню злодіянь німецьких окупантів; дані районних ветеранських організацій; публікації в пресі; матеріали музеїв усіх рівнів.

Слід також скористатися свідченням очевидців, спогадами членів родин та знайомих.

Інформація про загиблого має бути такого змісту: прізвище, ім’я, по батькові; дата і місце народження; національність; освіта, професія; вид діяльності; місце, обставини і дата загибелі; місце поховання; дата вивезення з України на примусові роботи, куди вивезено, обставини загибелі, місце поховання; джерело інформації. При відсутності повних відомостей збирач матеріалів записує ті з них, які називають, і робить помітку: «інші дані відсутні».

Зібрані матеріали подаються до редакційної колегії Книги Пам’яті України щоквартально та в міру їх готовності...».

У ті дні редколегія Книги Пам’яті направила головам райдержадміністрацій м. Києва письмове звернення такого змісту:

«... Враховуючи надзвичайну складність формування цього видання, пошуки персоналій загиблих та винесення на його сторінки, вважаємо за необхідне провести поквартирні обходи і у співбесіді з рідними та близькими, колишніми сусідами чи знайомими встановити дані про загиблих цивільних громадян – жителів Києва. Підставою для внесення до Книги Скорботи є згадка про невинно полеглого в будь-яких архівах, музеях, документах державних установ, а також спогади очевидців. Назріла об’єктивна необхідність створення в районах міста, житлово-експлуатаційних конторах, на підприємствах та в установах спеціальних комісій та пошукових груп з залученням до них широкої громадськості. Просимо Вашого сприяння в успішному завершенні підготовчої роботи по випуску «Книги Скорботи України – місто-герой Київ...».

Водночас на шпальтах газет, в установах та велелюдних місцях з’явилося звернення до мешканців столиці:

«Шановні кияни! Згідно з Указом Президента України №494/99 від 11.05.1999 р., з метою увічнення пам’яті цивільних громадян нашої держави, створюється Книга Скорботи, до якої будуть занесені імена жителів м. Києва, котрі загинули в роки Великої Вітчизняної війни внаслідок бойових дій під час оборони та визволення міста, в роки окупації, а також ті, що не повернулися з каторжних робіт у Німеччині або померли в таборах. Просимо всіх громадян м. Києва записати відомі вам факти про загиблих своїх рідних та знайомих і передати їх до редакційної колегії Книги Скорботи, що працює при Київській міській держадміністрації...».

Відтак настав етап конкретної пошукової роботи. Незабаром до редакції почали надходити перші матеріали. Це були здебільшого заяви-звернення від мешканців Києва, які повідомляли про трагічні долі своїх рідних, близьких та знайомих, свідчення очевидців.

Великий обсяг робіт випав на плечі членів редколегії: вони переглянули безліч публікацій у пресі, вивчали бібліографію видань, що стосувалися періоду Великої Вітчизняної війни, окупації Києва, страхітливих подій у Бабиному Яру. Це допомогло значно поповнити редакційну картотеку...

Разом з редколегією Книги Скорботи України дирекція та учні СШ № 195 звернулися до киян з проханням подати свідчення про тих співгромадян, які не повернулися з каторжних робіт, загинули під час облав, обшуків, допитів. Відгуків надійшло багато. Всі вони використані для... підготовки Книги Скорботи...

Цінним джерелом інформації про події періоду окупації Києва є державні архіви. Під час підготовки Книги Скорботи її автори та редактори вивчали, зокрема, документи в Державному архіві Київської області (ДАКО). Зорієнтуватися у виборі потрібних матеріалів їм допомогла співробітниця одного з відділів, кандидат історичних наук Ольга Миколаївна Бєлая. Широкий доступ до картотек забезпечили також працівники СБУ та ЦДАГОУ (Центральний державний архів громадських організацій України), за що видавці дуже їм вдячні. А от з архівами РАГСу (Реєстрація актів громадянського стану) ґрунтовно попрацювати, на жаль, не вдалося – в цій поважній установі представники редакції наштовхнулися на незрозумілу байдужість. Щоправда, згодом таки вдалося роздобути тут деякі відомості, що поповнили загальну скарбничку історичного фактажу...

Невтомними помічниками видавців були наші славні ветерани, які надавали необхідні матеріали зі своїх особистих архівів, ділилися спогадами, записували розповіді очевидців. Відзначимо, зокрема, подвижницьку працю учасниці бойових дій, колишньої підпільниці Ніни Іллівни Якубецької. Ця самовіддана жінка вивчила безліч документів в архівах СБУ, ДАКО, ЦДАГОУ, що допомогло відновити імена багатьох наших земляків, полеглих від рук фашистів. Останнє дослідження Н. Якубецької стосується примусової відправки киян на каторжні роботи до Німеччини. Перегорнуто сотні сторінок пожовклих від часу паперів, вивчено розпорядження та накази німецької окупаційної влади і т.зв. Української адміністрації м. Києва, переглянуто шпальти тодішньої офіційної газети «Нове українське слово», яка друкувала ті накази. І, як наслідок, – глибока аналітична стаття про грабіжницьку політику гітлерівців, геноцид українського народу.

На жаль, Ніні Іллівні не судилося дочекатися виходу в світ Книги Скорботи, в яку вклала частку душі, – у 2001 р. вона відійшла у вічність.

Працівники редакції з вдячністю використали матеріали, підготовлені Н.І. Якубецькою та іншими авторами – ветеранами Великої Вітчизняної війни...

У редакції існує книга записів, у якій реєструються прізвища відвідувачів, їхні запити чи повідомлення. ...2 листопада 2001 р. ...у редакції побували... колишні підпільники Любов Тимофіївна Остапенко та В’ячеслав Семенович Городецький. Вони подали нові дані про загиблих киян. Зокрема, Л.Т. Остапенко подала список з переліком прізвищ дванадцяти осіб – мирних жителів, знищених гітлерівцями...

Під час підготовки Книги Скорботи величезний обсяг робіт виконали наші вчені-історики П.П. Панченко, В.Ю. Король. Це вони сумлінно і об’єктивно дослідили витоки потворної людиноненависницької ідеології націонал-соціалізму, розповіли про дружбу та взаємодопомогу киян у тяжкі роки окупації.

Упорядкуванням, редагуванням та художнім оформленням цього видання займалися працівники наукової редакції пошуково-видавничого агентства «Книга Пам’яті України – місто-герой Київ» Г.Є. Ясєв, З.В. Макуха, Г.П. Зазимко, Л.Д. Пипа.

Моральну та фінансову підтримку редакції надавала Київська міська державна адміністрація...

Поіменні списки жертв окупаційного режиму – головний розділ Книги. Характеристики обставин загибелі переконливо розкривають спрямованість дійств окупаційних властей відносно геноциду радянського народу. Читач зверне увагу, що у списках часто даються досить скупі характеристики загиблих: «чоловік», «жінка», «бабуся», «хлопчик», «дівчинка», «немовля». А прізвищ нема. Тобто, розстрілювали – кого схопили і якомога більше. Це і є геноцид в дії. З тієї ж причини у ряді випадків прізвища подаються не за алфавітом, а сім’ями. Не скрізь зазначаються національність загиблого, інші дані. Усе це – через брак відомостей.

Більшість підпільників, які вважаються такими, що «пропали безвісти», були схоплені органами СД і знищені... Заарештованих підпільників розстрілювали за рішенням слідчого і шефа СД без суду.

Скорботний мартиролог відкривають жертви Бабиного Яру. Далі списки друкуються за місцем виявлення відомостей:

Центральний державний архів громадських об’єднань України (ЦДАГОУ).
Державний архів Служби безпеки України (ДА СБУ).
Державний архів Київської області (ДАКО).
Державний архів м. Києва (ДАмК).
Архів Управління реєстрації актів громадянського стану (РАГС) м. Києва.
Районні держадміністрації в м. Києві.
Підприємства та установи.
Списки, складені за заявами рідних, близьких та за іншими джерелами.

У зборі матеріалу про людські втрати брали участь члени громадської редакції «Книги Пам’яті України – місто-герой Київ» Г.І. Іванова, Н.І. Якубецька, Т.Г. Ужва і старший науковий редактор наукової редакції «Книги Пам’яті України – місто-герой Київ» Г.П. Зазимко; допомагали працівники вказаних архівів та громадських організацій.

Всього увічнено 18 664 загиблих. З них: жертв Бабиного Яру – 14 144; партизанів – 846; підпільників – 321; комуністів, комсомольців, активістів – 674; військових – 437; ополченців – 45; співробітників НКВС – 22; інших громадян – 2175.