громадський комітет
для вшанування пам'яті
жертв бабиного яру
комітет «бабин яр»
Українська  Русская
головна заповідник імена історія документи полеміка посилання про нас
ІСТОРІЯ

Олександр Лисенко, Віктор Король

Бабин Яр у дзеркалі науки, або Мапа Бермудського трикутника

Наукове видання «Бабин Яр — людина, влада, історія» (упорядники і автори більшості статей Тетяна Євстаф’єва та Віталій Нахманович), перша книжка якого вийшла торік, не залишилося поза увагою. Майже всі центральні і київські ЗМІ відзначили його появу. Це не випадково, оскільки воно є, безперечно, серйозним внеском у сучасну українську історіографію історії Другої світової війни, історії Голокосту на теренах України.

Водночас слід визнати, що досі зазначена праця не стала об’єктом серйозної фахової рецензії. Призначення пропонованої статті — стати першим кроком у науковому обговоренні видання, яке, за задумом його укладачів, має охопити всі сторони історії Києва часів окупації, а також відтворити історію численних намагань вшанувати пам’ять жертв нацизму в повоєнні часи. Таке обговорення тим більш своєчасне, що у «Дзеркалі тижня» вже з’явилася стаття кандидата технічних наук Лева Дроб’язка «Бабин Яр: Бермудський трикутник» («Дзеркало тижня», № 8 (536), 5—11 березня 2005 р.). Автор висуває ряд звинувачень на адресу авторів-упорядників збірника, які в необізнаного читача можуть взагалі викликати сумнів у науковій цінності дослідження в цілому. Тому, хоч як це прикро, але в рамках цієї рецензії ми маємо також прокоментувати найбільш помітні твердження Л. Дроб’язка.

Отже, видання «Бабин Яр — людина, влада, історія» — академічний фундаментальний збірник документів та матеріалів. За задумом авторів, збірник, що вийшов минулого року, є першою книжкою (першим томом), яка відбиває історичну топографію та хронологію подій, що відбувалися на території Бабиного Яру, передусім нацистського геноциду щодо євреїв Києва в 1941—1943 роках. Слід зауважити, що, зважаючи на невідпрацьованість цієї проблематики у вітчизняній науці, здавалося б доцільним із боку авторів докладніше зупинитися саме на комплексному розумінні історичної топографії як окремої галузі історичного знання.

Наскільки зрозуміло, цей збірник документів є початком значного дослідницького проекту, що складатиметься з п’яти наукових документальних видань, і тому саме під таким кутом зору потрібно оцінювати рецензовану книжку. Але водночас цей документальний збірник видається цілком самодостатнім.

Щодо безпосередньої проблематики видання. На наш погляд, збірник, у першу чергу, цілком можна вважати помітним явищем в українській історіографії Голокосту. За 15 років досліджень цієї теми в Україні ми маємо, на жаль, дуже невеликий за обсягом список документальних видань з історії Голокосту на українських землях (серед них можна назвати збірники документів та матеріалів під редакцією Ф. Винокурової, О. Круглова), а також документальні збірники з цієї проблематики, перекладені здебільшого з англійської мови російською, у яких фрагментарно згадуються терени України. Щодо жахливої історії Бабиного Яру в Києві часів нацистської окупації, то досі в Україні ми мали тільки невеликі за обсягом та змістом розвідки, статті й публікації (серед них можна назвати праці Ф. Левітаса, Я. Шимановського «Бабий Яр. Страницы трагедии» та Г. Мигрина, В. Короля, В. Кучера «Без строку давності». Обидві з’явилися ще 1991 року, і їх обсяг сукупно сягає 5 друкованих аркушів), а також спорадичні, фрагментарні згадки у збірниках документів із проблематики Голокосту (передусім у «Черной книге». — К., 1991 та в «Уничтожении евреев СССР в годы немецкой оккупации (1941—1944)». — Иерусалим, 1992).

Таким чином, цей документальний збірник є першим комплексним джерелознавчим виданням з історії Бабиного Яру, що містить як деякі вже відомі джерела, так і величезний корпус нових документів та матеріалів, які ніколи не фігурували в дослідженнях як вітчизняних, так і зарубіжних істориків. На жаль, упорядники не супроводжують публікацію археографічним оглядом, що було б корисним для документів, які вперше потрапляють до наукового обігу.

З огляду на це, а також на той факт, що сьогодні в Україні не більше 10% усієї літератури, присвяченої Голокосту, — наукові документальні видання, можна констатувати, що книжка «Бабин Яр — людина, влада, історія» — це певний прорив у модерній українській історичній науці. На прикладі Бабиного Яру ми нарешті бачимо останній етап еволюції у вивченні теми Голокосту в українській історіографії, — від замовчування цієї теми у радянський період через белетристичні, мемуарні, краєзнавчі розшуки в останніх 20 років і, нарешті, до серйозного наукового дослідження, з використанням справжніх історичних методологій та методів.

Автори-упорядники та загалом редакційна колегія збірника презентують сучасний модерний напрям в українській історичній науці. Дослідження ґрунтується на принципах комплексності, системності, конструктивній критиці джерел та підходів.

На їхню думку, вивчення історії Бабиного Яру протягом останніх 10—15 років відбувалося на тлі зниження авторитету історичної науки, яка почала широко використовувати вільну інтерпретацію фактів, не прив’язану до наявних джерел і орієнтовану на політичні стереотипи. Зі свого боку, автори фіксують сьогоднішній суспільний стан проблеми, а саме наявність кількох етно-політичних варіантів пам’яті про трагедію Бабиного Яру. Але вони використовують це лише як відправну точку для початку дослідження, що має за мету деміфологізацію наукової і суспільної свідомості.

Архівні документи, опубліковані у збірнику, можна розподілити на два великих блоки. Один висвітлює історію забудови району Лук’янівки—Сирця, починаючи з середини XIX ст. (саме цим часом датується перша з розміщених у книжці мап Києва), аж до 2000 р., коли на території Бабиного Яру було споруджено станцію метро «Дорогожичі». Всі ці документи друкуються вперше, їх раніше навіть не було в науковому обігу. Особливо цікава підбірка, яка висвітлює хід замиву Бабиного Яру протягом 1950-х років, що, як відомо, і призвело до куренівської катастрофи 1961 року. При цьому документи не тільки окреслюють технічний бік справи, а демонструють процес прийняття рішень на рівні міської влади. Вельми цікавими для істориків Києва і радянської системи взагалі є два великих документи, що докладно висвітлюють стан справ у місті і в будівельній галузі, зокрема у часи керівництва Києвом особистого друга Хрущова Олексія Давидова.

Проведена робота дозволяє остаточно закрити питання щодо історичної топографії Бабиного Яру. Л. Дроб’язко у своїй статті зробив зауваження стосовно того, що автори з цього приводу не сказали нічого нового, а лише повторили раніше відому топографію Бабиного Яру. Але вони змушені були докладно зупинитися на цьому питанні саме тому, що протягом останніх років було зроблено численні спроби «переглянути» її, виходячи головним чином із кон’юнктурних міркувань. Підґрунтям для цих «розвідок» слугувала ціла низка помилкових планів Києва, що виникали, починаючи з 1930-х років. Вони ж стали причиною багатьох помилок при спробах відтворити події в Бабиному Яру під час німецької окупації.

Другий блок документів стосується саме центральної теми книжки — знищення людей на території Бабиного Яру і Сирецького концтабору протягом понад двох років нацистської окупації. Досі історикам була відома невелика кількість (не більше десятка) документів із матеріалів Державної надзвичайної комісії з розслідування злочинів фашистів, копії яких зберігаються майже у всіх київських архівах. Упорядниками ж було виявлено і надруковано єдиним корпусом близько сотні документів з архіву Служби безпеки України, які дозволили нарешті остаточно з’ясувати спірне питання стосовно місць розстрілів, поховання і спалення трупів у Бабиному Яру та на прилеглій території.

Це насамперед — протоколи допитів свідків та обвинувачених за різні роки, від 1943-го по 1980 рік. Оскільки наведені в них дані не збігаються з «побудовами» Л. Дроб’язка, той гамузом відмітає їх із допомогою, по суті, демагогічних прийомів. По-перше, власні і дуже конкретні свідчення місцевих жителів та євреїв, які врятувалися від розстрілів, він називає «записами слідчих», які «не знали місцевості і переписували неконкретні формулювання з протоколу в протокол». По-друге, він чомусь вважає, що у слідчих було завдання виключно окреслити звірства фашистів і встановленням місць подій вони не цікавилися, тоді як документи свідчать якраз про протилежне.

У зв’язку з цим слід підкреслити, що автори-упорядники книжки провели гігантську й водночас прискіпливу і досконалу роботу з опрацювання всіх видів джерел. В. Нахманович систематизував та ретельно і критично проаналізував численні документи й літературу, яка взагалі існує сьогодні з проблематики Бабиного Яру, включаючи, крім суто наукових матеріалів, також і свідчення письменників та журналістів (зокрема ті, на які, не називаючи їх конкретно, посилається Л. Дроб’язко). Автори також провели широкий неупереджений аналіз усього відомого фото- і картографічного матеріалу, який існував у різні роки, радянської та німецької аерофотозйомок, які були в їхньому розпорядженні.

Тут доцільно зупинитися на одному важливому моменті. Для нефахівця часто-густо історичним свідченням є будь-яке твердження, незалежно від його походження. Таким чином, свідченням дилетант вважає і розповідь безпосереднього свідка подій, і переказ таких розповідей журналістами, як і все, що напишуть про ці події дослідники або аматори через багато років після того, як вони відбулися.

Тим часом цінність цих тверджень вельми різниться. В. Нахманович присвятив першу статтю у збірці саме систематизації джерел і літератури, запропонувавши і обґрунтувавши їх нестандартну, але досить перспективну класифікацію. Згідно з нею, до першоджерел належать лише свідчення безпосередніх свідків і учасників подій, які ними особисто записані або відредаговані. Всі перекази або навіть пізніші публікації таких документів належать до вторинних джерел. Робота з ними потребує пильності від дослідника, оскільки, як показано в книжці, дуже часто при цьому до них вносяться зміни, які суттєво впливають на зміст і заважають адекватному відтворенню історичних подій. Щодо пізніших розвідок, то вони взагалі аж ніяк не можуть вважатися історичними свідченнями і належать до т.зв. літератури, цінність якої залежить від коректності використання авторами автентичних документів.

При цьому вже на стадії підготовки роботи до друку виникла дискусія щодо правочинності розгляду, поряд із фаховими науковими дослідженнями, закритих довідок, що виконувалися на замовлення тих чи інших будівельних організацій, матеріалів відомчих розслідувань, а також навіть аматорської публіцистики. В. Нахманович обстоював свій підхід, по-перше, тим впливом, який мають на владу і суспільну думку зазначені непрофесійні дослідження, а по-друге, тим, що багато матеріалів, які належать нібито фаховим історикам, передусім радянських часів, не відрізняються за своїм рівнем від газетних статей. Цю дискусію варто продовжити, тим більше що ситуація зі статтею Л. Дроб’язка дає додаткові аргументи на користь такої точки зору.

Критичний і всебічний аналіз усіх наявних джерел дозволив В. Нахмановичу встановити місця розстрілів та поховань у 1941—1943 рр., які відбувалися на великому відтинку Бабиного Яру, від вул. Дорогожицької аж за станцію метро «Дорогожичі», а також у протитанковому рові з непарного боку вул. Дорогожицької. У свою чергу, Т. Євстаф’єва ґрунтовно дослідила проблему локалізації Сирецького концентраційного табору, що був розташований між сьогоднішніми вулицями Олени Теліги, Щусєва, академіка Грекова і Шамрила.

Саме останнє питання використане Л. Дроб’язком як головний аргумент для підтвердження його версії щодо місця розстрілів у Бабиному Яру. Але в цьому разі він вдається до прямої наукової підробки (багато попередніх підробок такого кшталту було викрито в цій книжці), стверджуючи, що Сирецький концтабір було споруджено біля території колишніх воєнних таборів. Але ж усі без винятку джерела показують, що концтабір існував не біля, а саме на їх території. При цьому бараки, в яких окупанти тримали в’язнів-жінок, були взагалі будівлями радянських військових таборів. Ці табори закінчувалися на рівні сьогоднішньої вулиці Щусєва, яка є продовженням вулиці Мельникова, що підтверджується численними довоєнними мапами та аерофотозйомкою (всі вони розміщені в книжці).

Взагалі, щодо зауважень Л. Дроб’язка про історичну топографію Бабиного Яру, місця розстрілів та проблеми локалізації Сирецького концтабору, то саме в цих питаннях упорядники видання виявили, на наш погляд, найбільший фаховий професіоналізм. Як відомо, цей збірник документів не був якимось закритим дослідженням. Підготовка до видання супроводжувалась обговоренням усіх матеріалів із членами редакційної колегії, внаслідок якого вносилися численні правки і доповнення. Щодо специфічного характеру питань історичної топографії, то до розглядання цих проблем були залучені фахівці з «Київпроекту», які все це прискіпливо перевіряли, в тому числі ретельно займалися проблемами комп’ютерної реконструкції Бабиного Яру.

На останньому слід зупинитися окремо. Л. Дроб’язко вказує на «альтернативну» реконструкцію, яку було зроблено в ДНПП «Картографія». Але ж при цьому він свідомо замовчує істотну різницю в джерельній базі цих двох робіт.

В. Нахманович і його колеги робили реконструкцію на базі топографічного плану масштабу 1:2000, на якому верхів’я Бабиного Яру (саме вони й цікаві для дослідження) займають площу аркуша формату А2 (зменшену копію цього плану надруковано в додатках до збірки), тобто шпальти газети «Дзеркало тижня». Такий план дозволяє реконструювати рельєф поверхні з точністю до 1 метра за висотою.

Співробітники ж ДНПП «Картографія», які не мали топографічних планів (це зазначено в пояснювальній записці, що разом із результатами реконструкції міститься у фондах Музею історії міста Києва), використали для реконструкції географічні мапи масштабу 1:50 000 (для порівняння можна вказати, що сучасні план-схеми Києва, які пропонують у метро, зроблено в масштабі 1:30 000). На цих мапах верхів’я Бабиного Яру займають площу завбільшки з півкоробки сірників. Перерізи рельєфу на такій мапі робляться через 10 метрів, притому що глибина верхніх приярків Бабиного Яру до війни була не більшою 5—10 м. Зрозуміло, що точність такої реконструкції залишає бажати кращого.

Питання коректності тримірної реконструкції Бабиного Яру, яку було проведено в межах цього дослідження, важливе і з боку того, що саме воно дає найбільш «вагомі» підстави Л. Дроб’язку знову порушувати питання про наявність на цій території масових поховань жертв Голодомору і сталінських репресій.

Треба чітко сказати: на сьогодні українська історична наука не має ніякої джерельної та документальної бази для таких припущень, і це в збірнику його упорядниками доведено переконливо. Звернімо увагу на те, що з тексту Л. Дроб’язка випливає, що т.зв. «Тетяна Тур» є лише однією з великої кількості авторів, які розвивають цю «концепцію». На цьому побудоване «здивування» Л. Дроб’язка тим, що В. Нахманович обрав саме її в ролі свого опонента. Але річ у тому, що Т. Тур — єдиний автор, який наводив хоча б якісь «аргументи» на підтвердження своєї версії. Саме після виходу 1996 року низки її статей твердження про довоєнні поховання в Бабиному Яру почали з’являтися в багатьох виданнях, але без жодних доказів, навіть без посилань. Із цього можна зробити висновок, що автори цих розвідок мали за джерело саме «Тетяну Тур».

Тут буде доречно зупинитися на питанні, що ж таке взагалі наукова версія. З точки зору Л. Дроб’язка, версією є будь-яке твердження, незалежно від його обґрунтування. Таким чином, те, що в Бабиному Яру до війни не було масових розстрілів, те, що вони були, і навіть те, що в Бабиному Яру взагалі ніколи не розстрілювали євреїв (що саме й доводить Т. Тур), однаково є науковими версіями.

Але, з фахової точки зору, відсутність довоєнних поховань у Бабиному Яру є історичним фактом, бо про це сьогодні свідчать усі наявні джерела. Наявність масових довоєнних поховань і є саме версією, яку бажаючі можуть доводити, якщо колись знайдуть переконливі докази. А заперечення масових розстрілів євреїв у Бабиному Яру розбігається з усіма документальними свідченнями і є просто зловмисною вигадкою, яка має на меті виключно політичні інтереси.

У цілому слід відзначити, що критика Л. Дроб’язка не є конструктивною, і, на наш погляд, його стаття писалася з якоюсь іншою метою, далекою від суто наукової. На жаль, ми не можемо запобігти появі малопрофесійних текстів, проте, з іншого боку, такі статті, певною мірою, дають нам змогу ще більше переконатися, наскільки цінні справжні, документально й концептуально обґрунтовані наукові історичні дослідження.

Насамкінець хотілось би звернути увагу ще на один момент. Важливо, що авторський колектив цього видання, науковці з різних академічних інституцій об’єдналися під егідою Громадського комітету «Бабин Яр». Вони відчули нагальну потребу в такому дослідженні, а чекати державного замовлення — справа невдячна, і тому творчий колектив сформувався фактично самотужки. На наше переконання, це певний виклик науковому середовищу України, що можна цілком розцінити не тільки як новий етап розвитку вітчизняної історіографії та археографії, а водночас і як значний крок на шляху формування громадянського суспільства.




Інтернет-версія книги «Бабин Яр: людина, влада, історія»

Діяльність Комітету «Бабин Яр»



BESTHOSTING
хостинг на серверах
в Україні, США та Німеччині.
Домен БЕЗКОШТОВНО!
Наш баннер

© Громадський комітет «Бабин Яр», 2007-2019
Generated by
Alex:DB:Manager